Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко
Даная була сумніша від самого суму. Знай ходила з кутка в куток та думала. Зрештою стала перед воєводою й сказала:
— Готуй дружину до походу. Об’явиться князь — трубитимемо путь[12].
А сама, як тільки вийшов Старк, дала волю розпуці своїй і заломила у відчаї руки.
«Боги світлі та боги ясні! — простогнала. — Одведіть і заступіть! Коли станеться ця кара, не лише Келагаст, я також буду винна і, може, найбільше. Бо мала б не серця, розуму слухатися, коли зголошувалася саджати його на княжий стіл. Такої біди накоїв. Такої біди! Мало того, що мене заверижив, обплутавши злюбними узами, може статися, що й усі роди дулібські завдасть у вериги[13]. Ано, Старк — бувалий і обізнаний в ратних ділах муж, він так собі, без належних підстав не лякатиме».
II
Старий воєвода не помилився, застерігаючи княгиню про можливе зволікання з боку тиверців. Вислухавши гінців, що пригналися від перепалів, князь Радим передусім поцікавився:
— То обри об’явилися вже чи тільки нахваляються об’явитись на перевалах?
— Слов’яни Загір’я заздалегідь попередили нашу сторожу. Сказали, авари збираються йти, і великою силою.
— Бачите: тільки збираються йти. А що буде, коли вони підуть не через гори, а довкола гір і прямісінько на нас, тиверців?
— Такого не може бути. Коли підуть поза горами, їм доведеться прокладати собі путь мечем та сулицею[14] спершу у землі Склавинській, потім у землі Ромейській.
— А через перевали, по-вашому, кінним так просто пройти, та ще такою силою, як у аварів, — шістдесят тисяч?
— Це обри, від них усього можна сподіватися.
— Саме тому я остерігаюся і вважаю: є всі підстави остерігатися. Скачіть у зворотну путь, до тих, хто послав вас, і скажіть їм: Тивер лаштує дружину й збирає ополчення. Путь же протрубить тоді лиш, як напевне знатиме, де вторгаються обри і чи там уся їхня сила, а чи та лиш, на яку покладено ввести нас в оману.
Слід віддати належне князеві Тивері: не зволікав із приготуваннями. Вислухав гінців й одразу ж велів скликати раду старійшин, мужів ліпшої дружини. Не був велемовним перед радними (чи до велемовності зараз?), гранично точно визначив повинність кожного в поході й перед походом. А вже по тому, як радні залишили гридницю[15], нагадав братам, що з ними буде в нього окрема бесіда.
— Хочу домовитися з вами, — сказав, коли усілися й стали уважними та думними, — хто з нас де стоятиме у цю тривожну годину.
Радим поглянув на одного, другого, третього з братів своїх і лишився вдоволений. Усі як на підбір: високі, дужі, ані на силу, ані на розум, ані на одвагу не бідні. Воістину анти, та опора люду і землі, яку он як хотів мати в свій час вітець. Вийдуть у поле — покосами кластимуть супостатів, стануть на стінах — ніхто не зіпхне.
«Як добре, отче, — прихильно подумав про князя Волота і матір свою Миловиду. — Як добре, кажу, що ви подбали за свого життя-буття про цю міць. Он якою доречною буде вона нині. Обри чи не найбільша напасть, від якої ви застерігали нас».
— Чули, либонь, — знову повернувся до найголовнішого, — раті тиверській велено іти в Прикарпаття, на з’єднання з дулібами. Дружину, як і належить князеві, поведу я. Воєводою і оборонцем Черна, на випадок вторгнення, залишаю Велемудра. Дружини в тебе буде небагато, брате, покличеш до ратної повинності всіх мужів стольного города і тих з околій, що шукатимуть захисту в стольнім городі. Остромир піде зі своєю сотнею і стане на чолі ополчення, що боронитиме Дикушу. А як бути з тобою, Данку, і з тобою, Добролику, давайте помізкуємо.
— А що тут мізкувати, — не втерпів завжди чимось невдоволений Данко. — У кожного з нас є своя тисяча дружинників. Купно з ними та з тобою, княже, й підемо на супостата.
— А хто даватиме лад і робитиме справжньою ратною силою ополчення?
— Тисяцькі, хто ж іще.
— Тисяцькі — одне, а князь чи особа княжого роду — зовсім інше.
— Ця твоя затія, — підтримав Данка й Добролик, — умалить головну ратну силу Тивері — дружину.
— Ба ні, гадаю, буде навпаки: ця моя затія зробить такою ж надійною ратною силою, як дружина, й ополчення.
Вони засперечалися, а тим часом над’їхав із Соколиної Вежі Світозар.
— Боги в поміч, братіє, — привітався. — Про що так голосно бесідуємо?
Радим доволі швидко погасив у собі буєсть сперечальника.
— Гадаю, чув уже, яке безліття гряде в нашу землю? Обри йдуть.
— І ви не почуваєте себе одностайними в таку годину?
Князь розвів руками, та одразу ж поспішив і заперечити: най криють боги, до неодностайності між ними, єдинокровними братами, ще не дійшло, всього лиш міркують уголос, хто де стоятиме, коли дійде до січі з обрами.
— Як на мене, міркувати будете тоді, коли станете перед обрами. Зараз не тим маємо сушити мізки. Що сказали гінці з Карпат?
— Нічого певного. Є всього лиш чутки: обри вельми обурені загибеллю сольства, як і смертю кагана, збирають усю свою ратну силу і мають нібито намір іти на Карпатські перевали, а звідти — на нас.
— То вам цього мало?
— А коли підуть не через перевали, а поза Карпатами, через Дунай?
Світозар перезирнувся з усіма і вже потім порадив:
— Аби не трапилося чогось несподіваного, не уповайте на те, що вам хтось добуде і пришле достеменні звіди про обрів. Самі пошліть вивідників і на Дунай; і до перевалів. А тим часом збирайте рать і виводьте її ближче до можливих боролищ, хоча б і на Прут, у Дикушу. Звідти і до перевалів значно ближче, і На Дунай так само, як і від Черна. Доки
