Новини - Андрій Любомирович Войницький

— Ну що, грає очко? — звернувся до Саші пещений блондин з синім тризубцем на худих грудях.

— Норм, усе норм,— швидко відповів Саша.

Блондин з помітною цікавістю кинув оком на Соню, яка у той час роглядала хлопців.

— Де ти береш таких кицьок? — спитав він.

Соня відчула, що говорять про неї, і обернулася.

— Двісті баксів, старий,— вишкірився Саша,— і вона твоя на цілу годину! Нереальна розкіш за смішні гроші!

В очах блондина з’явилася задумливість. Соня зблідла і з розмаху заліпила Саші дзвінкий ляпас. На його щоці запалав багровий слід від п’ятірні. Ми з блондином переглянулися. Саша розреготався:

— І це все, на що ти здатна, дитинко?

Соня вже не так упевнено, але заліпила Саші другого ляпаса, майже тієї ж дзвінкості. Саша облизнувся, наче кіт.

— От тепер добре,— кинув він блондину.— Тепер я готовий. Бачиш, старий, вона сказала «ні»! Так шо витрачай бабло на спортзал.

— Хохли! — почулися голоси спереду, і натовп важко, мов вантажний потяг, рушив з місця. І ось ми вже біжимо, під самим носом стрибають м’язисті спини, загрозливо стирчать лопатки, поршнями рухаються татуйовані плечі... Саша кричить: «Уперед!» — і ми біжимо вперед, обганяючи тих, що біжать поруч з нами. Соня залишилась позаду, вона десь зникла, блондин з тризубом теж зник, задні наступають на п’яти, гримить войовниче волання, ми прямуємо до пустира, перебігаємо дорогу, знову біжимо...

— Один за всіх! — вигукуємо ми.— І всі за одного!

Я вже бачу їх, ультрас київського «Динамо», «хохлів», як ми їх звемо,— вони в чорних футболках, мов ті охоронці з «Вегасу». Зараз я помщуся вам, суки, хто б ви там не були, чаша мого розпеченого гніву не мине вас, їжте мою ненависть, занурюйте в неї свій біль, купайтеся у насиллі...

Спочатку здавалося, що противник істотно програє нам у чисельності, що їх значно менше, що ми перемагаємо і ось-ось остаточно переможемо. Але вони стояли на диво міцно, наче вросли у землю. Я не встиг навіть до пуття роздивитися, як отримав жорсткий удар у ніс, тому не зрозумів, звідки прилетіло. Хлинула юшка. Я помітив, що двоє «хохлів» місять ногами когось із наших, і раптом почали бити мене — спритно, сильно і якось непомітно, неначе купка невидимок взяла мене в кільце і почала обробляти нунчаками. В коловороті ніг, рук, тіл, загального галасу вже не можна було нічого розібрати. Я опинився на землі із розбитими носом і головою. Може, й насправді ідея взяти участь у розбірках між фанами «Металіста» — «хорьками», і київськими ультрас була не найкращою в світі?

— Лежати, паскудо! — загорлав хтось угорі.

Я прикрив голову і отримав такий важкий удар по передпліччям, наче на мене стрибнули обома ногами. Спробував встати, але мене знову вдарили. Краще вже лежати і не рипатися, вирішив я. Наді мною продовжувалася якась суєта.

— Підстава! — загорлав хтось.

— Валіть нах!

— Сцикуни!

— Підстава!

— Сука, лежати!

Я обережно підважив голову і побачив, що наші відступають, а якщо точніше, просто тікають, як побиті пси. «Хохли» їх наздоганяли, але більше для форми, ніж з реальним бажанням наздогнати. За двадцять метрів від мене раптом матеріалізувалась нова когорта свіжих «хохлів», і їхній бадьоро-бойовитий вигляд мені дуже не сподобався. Деінде підіймалися і якомога швидше тікали побиті, скривавлені, брудні «хорьки», і я поспішив наслідувати їх приклад.

Опам’ятався я вже в тій самій алеї, де ми зустрілися з Сашею. Біль від забоїв відступив, але занили спина, передпліччя, голова і ліва нога. Треба було якнайшвидше натягти футболку і змінити локацію, інакше «хохли» могли дістатися й сюди і навішати додатково, але моя футболка лежала в сумочці Соні Купер. Я озирнувся: «хорьків» ніде не було видно, хоча ще сім хвилин тому ми крокували, наче згуртоване грізне воїнство... І де воно поділося, те воїнство?..

У кишені завібрував телефон, і я щиро здивувався, що він ще тут. Скло дисплею було розбите, але апарат працював. Дзвонили з прихованого номера. Я відповів.

— Іди алеєю до реклами меблів,— проінструктував мене знайомий голос.— Потім повертай ліворуч, У двір!

Сяк-так я дошкандибав до тієї реклами, і одразу у дворі побачив солодку парочку — все ще голий по пояс Саша вмивався біля облізлої вуличної колонки, а Соня тримала напоготові пару вологих серветок. Вона мала такий же свіженький вигляд, як і до фанівського побоїща, а у Саші було підбите око і розквашена губа. Його шорти були вимазані пилюкою і кров’ю.

Саша закінчив умиватися і повернув до мене вихрясту голову з фінгалом.

— Красунчик! — вишкірився він, побачивши мою потовчену пику.

— Ти теж нічого,— я попрямував до колонки.

— Умийся,— Соня простягнула мені вологу серветку.

Трійця бабусь біля