Новини - Андрій Любомирович Войницький
Я витер рота і раптом збагнув, що це означає. Самим своїм виглядом я нагадував їй, що скоро, дуже скоро їй доведеться знову йти до суду, де бюрократи з кам’яними дупами почнуть ставити їй моторошні питання. Я зробився посланцем з поганою звісткою — незавидна роль, котра здатна вбити будь-яку романтику.
Ще й наблював дівчині під ноги.
3Згадане місце виявилося дешевою забігайлівкою неподалік від об’їзної дороги. Бар називався «Славко-пивко». Якесь п’яне тіло валялося в пилюці неподалік від входу. Коли я наблизився, двоє широких чолов’яг, з вигляду — водії важких фур, з реготом вивалилися з дверей, мало не збивши мене з ніг. Усередині було міцно накурено. Грав музикальний автомат — зморений численними випробуваннями голос з нахабним викликом виводив:
А для вас я никто! Как и вы для меня, Я плюю на закон — Впереди лагеря...Продавчиня в засаленому фіолетовому фартусі притупцювала пухлою ніжкою через солідарність з цими душевними рядками. У залі різалися в доміно в’єтнамські реалізатори китайських шмоток, пили горілку власники контейнерів із секонд-хендом, сьорбали пивко галасливі студенти, а малолітні шмати з філологічного перекочовували від столика до столика в залежності від того, де наливали...
Біс розташувався за крайнім столиком у кутку, звідти добре проглядалося все приміщення. Коли я підсів, він саме відкручував голову воблі. По червоній картатій клейонці були розкидані тельбухи сушеної риби і стояв на третину спустошений літровий келих темного пива.
— Не здоровкаєшся? — першим протягнув мені засалену п’ятірню Біс.
Пересиливши відразу, я відповів на його рукостискання, на цей хижацький хват. Долоня опинилася вимазаною риб’ячим жиром, між пальцями залипла луска. Я відчув себе вщент загидженим, від цього мерзенного смороду доведеться навіть не відмиватися, а відтиратися шкребком.
— Пиво будеш? — запропонував Біс.
— Не відмовлюсь.
— Відмовишся,— проказав він таким тоном, що я мимоволі занервував.
— Що?
— Йди, купляй, преса! — Він могутнім ковтком майже спустошив свій келих.— Не забудь — «Дубовий гай». І воблу повтори.
Довелося йти до тітки за стійкою, брати на свої кровні літр пива для цієї мєнтовської тварюки. Ще й із воблою. Собі я взяв півлітра світлого, щоб хоч чимось прикрасити цю паскудну зустріч. Коли я повернувся, Біс щось роздивлявся на дисплеї свого айфона.
— Зараз покажу цікаве,— посміхнувся він і включив відео. Я підсів ближче. Зображення тремтіло, але якість була непогана.
На екрані роздягнений Саша біг у складі колони фанатів, а потім, раптом, крупним планом — я без футболки (як же розповнів!), налітаю на супротивника, отримую вагомий удар кулаком у ніс від здоровенного рижого довбня. За кадром голосно регочуть двоє: «Диви... Диви... Гу-га-га!.. Гу-га-га!.. В диню! Га-га-га!!!». Сміх такий, що спиною йдуть мурашки від того, що десь існують люди, настільки щирі у власній психопатії, щоб відчувати непідробне щастя від чужого болю.
— Бач, як він тебе поламав! — тішився Біс, наче дитина.— Обома ногами, з розгону! Красав-ва! Як він тебе, га? А ну — ще, давай ще!..
У мене знову занив перебитий ніс. Ми буцімто почаркувались, насправді ж то він стукнув своїм грубим літровим келихом об мою півлітрушку з такою силою, що краєчок тріснув. Уламок скла поринув у моє пиво. Я виловив його і сьорбнув, намагаючись не проковтнути ще якесь непомічене скло.
— Так шо ти, преса, тепер футбольний хуліган! — реготався Біс.— Треба набити тобі пропелер на жопі!
Він пив шаленими ковтками — наче й не пив, а спускав те пиво у провалля. Дивно: не така вже велика людина, як воно все у нього лізе...
— Люба — зірка ютуба,— знову реготнув Біс, допивши перший бокал і беручись за другий. У тому, як він допався до нього, відчувалась якась люта жадібність, наче він не в змозі пригасити чорне полум’я всередині.
— Цьому необов’язково потрапляти в інтернет.
— А там усе необов’язкове.
Він міцно, розмірено працював щелепами, перемелюючи воблу.
— Так тобі відомо, за що він її грохнув? — раптом нерозбірливо проказав Біс з набитим ротом.
Я зробив обережний ковток.
