Новини - Андрій Любомирович Войницький

— Ну, я точно не пам’ятаю...— Захарченко замислився.— Мабуть, о пів на дванадцяту чи десь близько того.

— Коли ти виходив, усі інші залишалися в кімнаті? — зіщулилася адвокат.

— Звісно. Всі, крім мене...

— А Соня Купер? Вона ж відмовилась!

— Ні, вона також лишилася.

Світлицька замислилася. Журналістка Маша поруч зі мною грала в тетріс на телефоні і нічого не записувала.

— А коли ти повернувся в кімнату? — швидко спитала адвокат.

— Десь за півтори години. Я довго розмовляв по мобільному, потім пив самбуку і коктейлі з якимись дівчатами біля басейну...

— Що ти побачив, коли повернувся до кімнати?

— Коли я повернувся, там уже не було ні Саші, ні Соні Купер, ні Наталії, тільки Луговий та Яна. Вони були майже голі і під кайфом. Мене вони відразу витурили і зачинилися у кімнаті. Ну, я й пішов собі...

— Пізніше під час вечірки ти бачив Сашу або Соню Купер?

— Ні. Та я їх і не шукав. Випивав собі потроху. Потім узагалі мало що пам’ятаю. А ранком нас побудили і почали виганяти з будинку.

— Як ти вважаєш,— повільно спитала адвокат, витримавши паузу,— Соня Купер і цей Саша добре знали одне одного чи вони познайомилися тільки на вечірці?

— У мене склалося враження, що добре,— відгукнувся Захарченко з клітки.

— Чому ти так вирішив?

— Ну, вони увесь час перемовлялися між собою... І Купер його обіймала, наче вони близькі друзі. І навіть не просто обіймала! Я бачив, як вони цілувалися!

— У мене більше немає питань, ваша честь,— адвокат сіла.

— Прокуроре, є питання?

Прокурор зробив над собою видиме зусилля і піднявся, плеснувши долонею по своїй шкіряній теці так різко і важко, ніби добивав знахабнілого таргана. Він був ще досить молодий, але під розчахнутими полами синього піджака вже кругліло помітне черевце, і я подумав чомусь, що сама прокурорська посада зобов’язує найперше обзавестись трьома її головними атрибутами — гарним костюмом, вагітним животиком і солідною шкіряною текою.

— Захарченко, ви особисто бачили процес виготовлення наркотику? — спитав прокурор.

— Узагалі?

— Я маю на увазі день смерті Наталії Штос,— акцентував він таким тоном, наче мав справу з клінічним ідіотом.

— Я ж уже казав. Ні, я вийшов трохи раніше.

— А взагалі? — з невідомою метою спитав прокурор.

— А взагалі, звичайно, бачив.

Прокурор замислився.

— Чи згадував Луговий так званого Сашу в приватних розмовах з вами?

— Так, було.

— Що саме Луговий говорив про нього?

— Він казав, що у Саші затарюється дур’ю два райони,— відповів Захарченко з великою охотою,— Салтівка і Олексіївка, та навіть і Павлове Поле до Отакара Яроша, але там уже велика конкуренція. Луговий розповідав, що в окремі дні весь харківський трафік амфетаміну йде через Сашу, і з ним краще не сваритися, бо він «здав» більше народу, ніж волосин у нього на грудях. Це такий жарт був. Луговий взагалі якось несмішно жартував... І ще він казав, що Саша, якщо забажає, міг і з мусарні кого завгодно витягти... тобто з міліції... просто одним дзвінком. Всі знали, що Саша — бнонівська собака.

— Маєте на увазі БНОН? — перепитав прокурор.

— Так,— Захарченко здригнувся, наче отримав слабкий удар током, і раптом випростався.— А що? Мені втрачати нічого! Доказів у мене, звичайно, ніяких, але всі знають, що у Саші був найкрутіший товар. Тому що — конфіскат, і все майже нерозбадяжене! Дорого, але найкраще! Може, тому він і на свободі гуляє, а не сидить ні за що, як я!

Прокурор мовчав. Судді також. Мовчав і зал.

— Тому що посилочки отримує звідти, розумієте? — розпалявся, відчуваючи загальну увагу, Захарченко.— З відділку! Ось вам, прокуратура, й інформація для роздумів. Він як барижив, так і барижить, а я нікого навіть шпилькою не штрикнув, а вже більше року в СІЗО! Ще й закриєте мене років на п’ятнадцять, з вас станеться!..

— Він згадував якісь імена? — набурмосився прокурор.— З ким конкретно той Саша контактував у БНОН?

— Та звідки мені знати? — вже майже істерив Захарченко.— Він переді мною якось, знаєте, не звітував!

— У мене нема більше питань, ваша честь,— прокурор похмуро всівся на місце.

— А ви проведіть перевірку щодо цього, пане прокуроре! — саркастично вигукнув сивий суддя.— Це ж ваш безпосередній обов’язок!

Прокурор знову почав з гідністю підніматися, але суддя