Мáліна - Інгеборг Бахман

частина ночі не мала з першою нічого спільного, то були дві різні ночі, зведені до однієї, першу ніч уяви собі сповнену жартами, у ній чути ще жарти, пальці швидко вдаряють по клавішах, усі ще активно в русі, пара малих, сухорлявих таких євразійців вважає себе кмітливішими та екстравагантнішими, ніж церемонний пан Піттерман, який інакше, ніж голосно та незграбно, рухатися не навчився. Важливим є саме рух, бо можна собі уявити, що десь ще цієї ночі п’ють і горлають, або що з переситу від дня минулого та з огиди до дня наступного можливими є ще обійми, або що хтось до виснаги танцює. Першу ніч визначає ще день і його надмірності, саме день на неї впливає. Лише другої ночі спадає тобі на думку, що це уже ніч, усі затихають, час від часу хтось встане, щоб потягнутись, щоб потаємно дозволити собі якийсь інший рух, хоча ми прийшли до агентури новин цілком виспані. До п’ятої ранку було жахливо, кожен гнувся під якимсь тягарем, я йшла вимити руки й довго терла пальці свої старим брудним рушником. Будинок на Зайденґассе був зловісним, мов сцена убивств. Мені чулися кроки, хоча жодних кроків там не було, телетайпи враз затиналися, потім знов теркотали, я бігла назад у нашу велику кімнату, в якій уже, навіть крізь дим сигарет, відчувалися випари тіл. Це були перші ознаки недоспалої ночі. О сьомій ранку ми розставалися майже без того, щоб попрощатися, я сідала з молодим Піттерманом у чорний автомобіль, без жодного слова дивилися ми у вікно. Жінки несли до сніданку ранішнє молоко й щойно спечені булочки, чоловіки певним кроком йшли до своєї мети, попід пахвами — папки для актів, коміри на пальто — підійняті, перед ротом — легенька ранкова хмаринка. Ми, в лімузині, сиділи з брудними нігтями, у кожного був гіркуватий присмак у роті й брунатні вуста. Молодий чоловік вийшов знову поблизу вулиці Райснера, а я на Беатріксґассе. Вздовж перил підіймалася я до вхідних дверей своєї квартири й боялася зустрічі в передпокої із баронесою, яка якраз виходила з дому, до міського відомства соціального забезпечення, бо вона засуджувала мої повернення цієї години. Потім я не могла довший час заснути, лежала вбрана на ліжку, з недобрим запахом, близько полудня все із себе скидала і засинала насправді, але це не був справжній сон, бо відголос дня постійно його порушував. Бюлетень вже циркулював, новини вже діяли, я ніколи їх не читала. Два роки жила я без жодних новин. Маліна: Отже, ти не жила. Коли ти робила зусилля жити, на що ти чекала? Я: Вельмишановний Маліно, я ж мала кілька годин для себе й один вільний день на тиждень для дрібних справ. Однак я не знаю, як треба жити в першу частину свого життя, вона, напевно, така, як перша частина ночі, з годинами, сповненими веселощів, хоча мені важко віднайти саме ці години, бо тоді я набралася розуму, і це забрало у мене, напевно, увесь залишок часу.

Великий чорний автомобіль наводив на мене жах, він заставляв мене думати про таємничі поїздки, про шпіонаж, про згубні інтриги, тоді постійно Віднем ходили чутки, що тут — пересильний пункт, що тут торгують людьми, що з міста зникають люди та документи, загорнені в килими, що кожен, навіть цього не знаючи, працює на якусь із сторін. Жодна із цих сторін не давала про себе знати. Кожен, хто працював, мав стосунок, хоч навіть і не здогадувався, до повійництва, де доводилося мені це вже чути? чому я сміялася з цього? Тоді почалося всезагальне повійництво.

Маліна: Колись ти розповідала мені про це зовсім інше. Після університету ти знайшла роботу в якомусь бюро, звести там кінці з кінцями ще якось можна було, але надзвичайно тяжко, і тому ти пішла пізніше на нічну службу, бо там дещо більше платили, ніж за роботу вдень. Я: Я не розповідаю, не розповідатиму, я не можу розповідати, це щось більше, аніж проблема з пам’яттю. Ліпше скажи мені, що робив ти сьогодні в себе, у Арсеналі? Маліна: Нічого незвичного. Звичні речі, а потім прийшли люди з кіно, їм потрібна битва із турками. Курт Свобода шукає зразки, він отримав замовлення. Окрім цього, ми погодилися ще на один фільм, його німці хочуть знімати у Пантеоні. Я: Я б хотіла якось побувати на кінозйомках. Або взяти участь у масових сценах. Може, така переміна навела б мене на інші думки? Маліна: Це дуже нудно, триває години, дні, шпортаєшся об кабель, усі стоять навколо без діла, і, найчастіше, нічого не відбувається. Я чергую в неділю. Кажу тобі це тільки для того, щоб ти завчасно підготувалася. Я: Ми можемо вже піти повечеряти, однак я ще не зовсім готова. Будь ласка, дозволь мені ще раз зателефонувати, це триватиме лиш якусь мить. Усього лише мить, гаразд?

Маю проблему з пам’яттю, я сушу голову над кожним спомином. На руїнах у нас не було тоді ані крихти надії, ми навзаєм говорили лише про надію, переконували одне одного, саме тоді з’явилися перші спроби зобразити час, який згодом найменували перші повоєнні роки. Про інші не доводилось чути. Це також було обманом. Я майже дозволила себе переконати у тому, що коли будуть вставлені дверні та віконні рами, коли зникнуть купи сміття, тоді все відразу поліпшиться, знову можна буде жити в оцих будинках, жити в них далі. Однак навіть той факт, що я роками хотіла сказати щось про життя в цих будинках, тривання життя, як тривожно мені було, хоча ніхто і не мав бажання мене вислуховувати, достатньо вже красномовний. Ніколи мені не спадало на думку, що спочатку треба все зруйнувати, розкрасти, розпродати, тричі перепродати й перекупити за рогом. Недалеко від парку Ресселя[337] мав бути найбільший з усіх чорний ринок, з огляду на небезпеки численні треба було вже у ранніх сутінках обминати його через Карлспляц[338]. Одного дня чорний ринок нібито припинив своє існування. Але я не певна того. З нього постав всезагальний ринок, і, коли я купую собі сигарети або хочу придбати яйця, то знаю, проте лишень зараз, що походять вони із чорного ринку. Ринок в цілому є чорним, таким чорним тоді він не міг іще бути, бо йому бракувало всезагальної герметичності. Згодом, коли всі вітрини були вже