Фортеця для серця - Олена Печорна

— Чую… Нарешті чую.

І звуки справді повернулися в одну мить. Ніби скляний ковпак луснув. Є кошти. З її малювання отримані. Є. Значить… і лікування буде.

Хоч як це дивно, парадоксально, несправедливо, однак папірці дарують життя. Дарма що спершу був лише шанс. Крихітний. Ледь помітний. Як мізинчик немовляти, недоношеного, із синюватими жилками по всьому тільці. Тиждень минав за тижнем, вони нанизувалися, як чудернацьке намисто-оберіг. З кожним наступним загроза відступала на крок далі.

Ще були молитви. Години під дверима кімнати, у якій підтримували вогник маленького життя. Леся знаходила Віку там завжди. Уже й медичний персонал махнув рукою на божевільну мамочку. Хай! І Віка стояла… дослухáлася до чогось… шепотіла… А кілька хвилин, що давали змогу побути із сином, і не жила… Вона просто розчинялася в ньому, вбирала кожну рисочку, лінію, згин, рух. Щоб тримати в собі. Щоб тримати його коло себе… тут… на землі. І за кілька місяців життя таки перемогло. Звісно, знадобилися зв’язки й знайомства. Допомагали чужі люди, тоді як рідний батько втік зі швидкістю двадцятирічного спринтера, забувши про вік, посаду й обов’язки. А коли повернувся, то збудував уявну стіну, відгородившись від тієї частини реальності, що йому не подобалася.

— Бог із ним, Віко!.. Облиш гніватися на нього.

— Бог із моєю дитинкою, бабцю Зоє, з Богданчиком!

— І буде!

Хлопчик вижив. Усупереч усьому. На нього чекали кілька чужих людей і мати. Цього вистачило. За вікном березень змінювався квітнем, а квітень заходив у травень. Богданчик потроху набрав ваги, навчився дихати самостійно, жваво пив мамине молоко й перекреслював усі побоювання лікарів про можливі проблеми із зором та слухом.

— Вам пощастило.

Віка цілувала рожеві щічки й сміялася, дивуючись, що згадала, як те робиться.

* * *

У кінці травня нового жителя привезли в Бувальці. Малий нічого не відав про перспективи життя чи, точніше, про його цілковиту безперспективність у сільській місцевості, тому дихав на повні груди свіжим повітрям, а нині верещав у саду так, що аж трава хилилася до землі.

— Ото козачок! Оперний співак росте.

— Ага! Він, як народився, не накричався, то тепер надолужує. Іди до мене, моє сонечко… Ну… хочеш цицю?

Мурко крутив вусами й вигинав спину дугою: мовляв, ми з тобою однієї крові, малий. Ти і я. Споживачі молока.

— Дивися, Лесю! Викапана мама.

Віка озирнулася на голос тітки Дусі:

— А на кого ж йому бути схожим? На маму.

— Донечко…

Жінки сполохано виструнчилися довкола дитячого візочка. Кілька невпевнених кроків — і в двір зайшла Галька. Очі мокрі, сама сіра, зім’ята, руки тремтять.

— Віко… Прости! Прости окаянну! Непутяща я мамка. Не горлянка, а дірка. Прости… дитино!..

Віка мовчала, притискаючи до себе теплий сувоїк щастя.

— Чого ти хочеш? Нехай Господь пробачає!

Гостя трусилася. Здавалося, ось-ось — і впаде, покотиться. Але запаху алкоголю не було, скоріше пахла відчаєм. Стояла і, не відриваючись, дивилася на маленького. Мовчки.

— Галько, ти чого?

Хлипнула.

— Цить!

Ревла, не криючись:

— Воно ж померти могло. Онучечок. Крихітка. А я, сволота, і гривні не дала… Пропила дочку, пропила сім’ю, онука на оковиту проміняла. Донечко, ти пробач!.. Заради всього святого! Це ж за наші гріхи ти розплачуєшся! За наші! Своїх і нажити не встигла. Прости… якщо зможеш…

— Та йди з Богом!

— Я ще прийду… Можна? Одним оком гляну — і все. Мені треба…

Замовкли всі. Лише малий простягав до мами рученята, гукав, перебирав рожевими пальчиками сонячні ниточки, мружився і вдоволено пускав слину. Новоспечена бабця розтікалася й танула. Нарешті донька не витримала:

— Та приходь уже. Тільки твереза. П’яної й на поріг не пущу.

— Правда? Господи! Спасибі!.. Я завтра! Можна? Завтра!

— Кажу ж… тверезою!

— Авжеж!.. До завтра, онучку!.. Бабуня завтра прийде!

Не прийшла. Валялася п’яна посеред двору й волала на весь куток, що в неї онук золотий. А золота дитина сопла носиком, не підозрюючи, що в цьому велетенському світі гріхи батьків чомусь наздоганяють їхніх дітей. Мурко мружив жовте око. Аякже! Рівновага.

* * *

За все доводиться платити. За порятоване життя теж. Леся збагнула цю дивну аксіому, бо практично шкірою відчувала погляди вслід, чула уривки слів, бачила криві посмішки. Хто був епіцентром полювання на відьму, здогадувалася. Якщо відверто, то нічого іншого від поважного односельця Панського дівчина й не чекала, тому сільським пересудам і не дивувалася майже, а те, що в легенди про особливі здібності повірять в осередку науки й освіти, навіть уявити собі не могла. І хто? Колеги.

Зате Валентина Йосипівна плавала коридорами, як риба, яку нарешті повернули у звичну стихію. Вона перейшла працювати в Степове, щойно на початкову школу в Бувальцях навісили замок. Призвичаїлася швидко й труїла собою педагогічний колектив майже безперешкодно:

— А ви помічали?..

— Завважте!..

— Молоде, а яке дивне!

— Вигадує щось.

— Ворожить.

Спершу криві слова не справляли аніякісінького враження. Колеги уникали пліток, чемно всміхаючись. Та коли Валентина Йосипівна всілася в крісло директора школи, ситуація змінилася. До речі, яким місцем учителька з великої літери досягла кар’єрного росту, здогадувалися всі. Адже кандидатур на посаду було чимало: і досвідчених, і тямущих, і доброзвичайних, і креативних. Обрали її. І хоч кусайте! А не вкусите, бо полюбовниця Панського. Підлізла, заповзла, пригрілася. Словом, зметикувала жіночка, що місце вакантне, а в районі верховодить дідок… Хай! Але ж колись був чоловіком. Треба б нагадати йому про те. Дідки вміють бути вдячними за повернення в молодість: певно, гадають, що платять за час. А володарі часу — володарі життя. Тіштесь теперечки новим керівництвом.

І почалося. Плітки, сварки, брутальність, душевна вбогість. Стільки гидоти директорський кабінет, мабуть, за всі роки свого існування не знав. Просто-таки потонув у болоті. Чи в багні? Коли не сказати точніше. Озлоблена жінка неначе з ланцюга зірвалася. Цькувала, лаяла, шикувала всіх у шеренгу, їдьма їла. Хоч світ за очі тікай. Особливо перепадало порядним. Заздрість — страшна сила. Ой, страшна. Леся потрапила в чорний список чи не першою, бо Панський пригадав кинуте з розпуки «прокляну!». Не вмів, бідолаха, забувати і прощати. Сьомий десяток на світі жив, а так і не навчився нічого.

— Лесю Михайлівно, яка сесія? А дітей куди? У нас літній табір.

— Але ж сесію заплановано на кінець травня — початок червня.

— Ну-ну! Декому й екзамени клепки не вставлять.

—