Фортеця для серця - Олена Печорна

— Бідненька ти моя.

— Зима на порозі.

— Намалювала б.

— Не виходить.

І кінець розмови. Натомість звичні справи в чіткій послідовності. Дивно. Ніби відбуваєш ув’язнення. Час тягнеться. Липкий якийсь. Улипла — не видерешся. Хочеться руху. Дуже хочеться.

— Я до лісу піду…

— Сама?

— Бабцю, не хвилюйся… Я доросла.

Зачинила двері за собою, а дві жінки перехрестили слід.

— Господи, одиноке таке!..

— Зоє, помовч. Хвилюватися не можна.

— Знаю… Хай уже в те місто трикляте їде…

— Не поїде.

— Еге, доки не вмру. Але смерть ходить десь, Дусю. Де ж вона ходить?

— Хто?

— Леся.

— Та в лісі ж.

Короткі розмови й короткі дні. Осінь прагне розчинитися в перших морозах. Усе чекає на сон. Он поле лягло й мовчить. Може, розкинути руки й бігти, як колись у дитинстві? Тоді злетиш? Чи впадеш? Леся зайшла в ліс, і тут її зустріла тиша. Мертва, чи що? Дівчина меланхолійно блукала серед дерев, шукаючи людей. Так буває. Ми шукаємо когось там, де, здається, його й бути не може. А що, як… Люди просто зникли?

— Аго-о-ов!..

— Го-о-ов!..

— Де ж ти є?

Вітер примчав і волохатим собакою впав до ніг лащитися.

— Хороший мій! Що ж ти там бачив?

— Красу-у-у.

— А мені вже й не малюється. Хвора я чи не хвора. Життя десь є, а мене в ньому нема. Буває так?

— Як-к-к?

— Сама не знаю. Це не урок, що його можна вивчити з підручника.

У відповідь синя тиша. Синя-синя. Як птах учорашнього щастя. Хоча… може, завтрашнього? Бо коли печалі назбиралося стільки, що вже й місця їй не було, дівчину врятувала доля. Леся повернулася з лісу, а вдома на неї чекала гостя в білому костюмі зі звісткою такого самого кольору. Лера Валеріївна, учителька малювання в Степовому, завдяки якій у кутку й стояв справжній мольберт, сиділа за столом і квітнула ясно.

— Лесю… Маю до тебе справу. Розумієш, навчальний рік уже почався, учителя знайти важко, бо всі при ділі, а я їду до столиці! От. Не можу вже. Задихаюся. Юрко противився, але… мені Степове кісткою в горлі стало. А в Києві одногрупник до театру запросив, у трупу. Уявляєш?!

— Вітаю!.. Це ж ваша мрія.

— Дитинко, я в цих місцях стільки життєвого матеріалу назбирала, такого досвіду набула, а характери… Характери, які на кожному кроці! Як видам оте, столиця ридма ридатиме. Ще й п’єсу напишу. А що? Вони там і не здогадуються, у якій люди ямі сидять… Від народження аж до смерті. І знаєш, Лесю, що найдивовижніше?

— Що?

— Примудряються бути щасливими. Та я не про те, хоч… Дівчинко моя, порятуй. Не відпускають посеред навчального року. Юрко залишиться до новорічних свят, тобто до кінця семестру, а мені треба їхати. Розумієш?

— Ні…

— Ти ж на четвертому курсі?

— На четвертому.

— Отже, час від теорії перейти до практики. Іди викладати малювання.

— Учити дітей?

— Угу.

— Ви серйозно?

— Абсолютно. Краще від тебе не навчить малювати ніхто. І край.

І сум пішов собі, але пішов миттю, наче блискавка спалахнула. Для нього зовсім не лишилося місця в Лесиній душі. Вона вчитиме дітей малювати! Учитиме малювати! Це ж воно і є… Щастя.

* * *

Першим, що побачила Леся у вікні свого кабінету, була яблунька. Розлога, вона тримала на гілках червонобокі яблука, і нітрохи не журилася, що листопад гойдається на хмарах і звідти має ось-ось піти перший сніг. Перед Лесею ж, слухняно склавши руки на партах, сиділи учні, найперші в її житті. Сиділи й виблискували оченятами: мовляв, а що це за тіточка нова, чим вона дише?

— Добрий день!

І дружний хор дзвіночків у відповідь:

— Д-о-б-р-и-й д-е-н-ь!

— Сідайте. Мене звуть Леся Михайлівна. Ми з вами будемо чаклувати.

Діти всі як одне блимають здивовано, а дехто роззявляє рота, ще трошки — і сонна муха влізе.

— Авжеж. Чаклувати. Ми будемо створювати інші світи.

— Які? — не втримується руде хлопченя.

— Справжнісінькі. Але вони будуть такі, якими ви їх захочете створити.

— Правда?

— Аякже.

— А ви що, і чарівну паличку маєте?

Леся всміхнулася й заховала за спиною пензлика.

— Звичайно.

— А де ви її купили? — пролунало суто ділове запитання.

— У крамниці.

— Ні! У крамниці лише іграшкові палички продають… з вогниками, але то не те.

— Згодна. Що ж… відкрию вам таємницю…

Оченята не кліпають, дивляться пильно, а на лобиках зморшки цікавості розповзаються.

— Чарівні палички лежать у вас на партах… у кожного.

— Де? Де? Де?

— Ану, подивіться уважніше! Хто здогадається?

Блакитнооке дівча з рожевим бантиком усміхається беззубим ротиком:

— Ага! Це ж пензлик. Ми будемо малювати! Ви ж учителька малювання?

— Ех! А ми хотіли чаклувати.

Леся озирається.

— А хто нам завадить зовсім трошечки почаклувати? Ніхто. Хочете, щоб пішов сніг?

— Зараз?

— Перший?

— Сніг!

— Хочемо!!!

— Тоді намалюймо його. А щоб сніг прийшов до нас по-справжньому, а не лише на папері, намалюймо для нього вогники-маячки.

— Нумо!!!

— А як це? Вогники-маячки?

— Ну, вогники-ліхтарики, щоб сніжинки згори могли розгледіти їх тут, на землі. Ви ж тільки уявіть, як їм там високо, а земля під небом. Ану, спробуй розгледіти!

— Овва!

— Я хочу намалювати ліхтарики!

— І я!

— Молодці! Але треба вигадати, де б вони могли висіти, щоб ніхто не здогадався, що то ліхтарики. Подивіться у вікно. Ну ж бо!.. Як ми їх засекретимо? Що схоже на червоний ліхтарик?

— Яблучко!

— Яблука!

— Ну от! А кажете, що не вмієте чаклувати. Намалюймо яблуньку з ліхтариками-яблучками й перший сніг.

Дітлашня захоплено висолопила язички й заходилася чаклувати. Чаклували так натхненно, що дехто й упрів. А Леся ходила між парт, дивилася на аркуші, допомагала, хвалила, підказувала й була схожа на великий ліхтар. Велетенський і яскравий маячок для щирої дитячої творчості. Наприкінці уроку дітлашня зносила закінчені малюнки й розвішувала просто на дошці.

— Ой! Дивіться, сніг!

— Де?

— Он!

— На малюнку?

— Та ні, за вікном!

— Сніг!!!

— Ура!

І здивовані блакитні оченята під рожевим бантом.

— Виходить, це ми його начаклували?

* * *

Леся народилася. Трапляється таке. Людина народжується вдруге вже усвідомлено, коли знаходить себе справжню.