Фортеця для серця - Олена Печорна

— Ну-ну, — у Вічиному голосі тріпотіли крильцями десятки райських птахів.

— Годі тобі!

— А я що? Я нічого.

З першого вересня минуло три тижні. На гілках яблуньки за вікном побільшало жовтих листочків. Ішли уроки. Учні намалювали десятки нових малюнків, і навіть остання парта встигла призабути, як за нею, скарлючившись, сидів живий-живісінький кандидат у депутати. У телепрограмі показали зняті сюжети, газети вийшли зі сльозливими заголовками, малюнки висохли, а Валентина Йосипівна терміново відвезла їх у район, щоб припадали порохом у кабінетах чиновників.

Сьогодні молода вчителька рахувала, скільки ж золота на яблуневих гілках. Це був такий собі ритуал. А може, персональний осінній календар?

— Як тихо!.. — дівчина прислухáлася до школи, як до живої істоти.

Дрімає. Авжеж. Порожні кабінети ховають у зошитах двійки та дванадцятки. Квіти на підвіконнях кивають голівками вечірньому сонцю. Виблискують пусткою дошки, хоч, певно, на деяких учителі встигли написати завтрашнє число. Пізно. Леся рідко коли бачить школу такою, але сьогодні дівчина затрималася, бо мусила вдовольнити нову забаганку Валентини Йосипівни — зробити велетенську, на всю стіну газету про новий навчальний рік, точніше, про плани на новий навчальний рік. А планувати директор уміла.

До уваги юних природознавців, математиків, фізиків, майбутніх юристів, акторів, поетів, спортсменів, художників… Клуби, секції, групи інтересів… Більшість їх існувала лише на папері, але… Треба!.. Треба!.. Треба!.. Леся зітхнула й знову взялася виводити лінії, домальовуючи до кожного інформаційного блоку емблему, сюжетик, картинку… Дітям таке подобалося. Дехто півдня простоював біля такого імпровізованого «обличчя» школи. Власне, чому б не намалювати вигаданого світу? Можливо, тоді плани стануть реальністю?

Хоч… поки що реальністю були кілька вечорів у школі. Дівчина лишалася після уроків уже цілий тиждень. Добиралася додому рейсовим автобусом тільки пізнього вечора, а вчора взагалі йшла пішки, бо транспорт поламався в дорозі. Що ж удієш? З понеділка газета має висіти, бо, як-не-як, на неї чекає районне начальство, а його треба вразити. Леся аж скривилася, згадуючи директрисине голосіння: «Йой-йой-йой! Що його таке вигадати? Як його намалювати?» От Леся й малює… слухаючи тишу й рахуючи жовті листочки на гілках яблуні-подружки.

Пропищала есемеска. Вимащеним у синю фарбу пальцем натиснула потрібну клавішу.

«Осінь ходила сьогодні під хмарами.

Я бачив».

Дівчина усміхнулася й обтерла долоньку, щоб надрукувати:

«Авжеж. Хмари важкі,

вище вона просто не видереться ».

У відповідь прийшла емемеска із зображенням дощу. Леся зиркнула у вікно. У сутінковому небі ворушилася вода. Незримо. Але вода, безперечно, була, бо отой хтось по другий бік зв’язку ще ніколи не помилявся. Віка вже замучила питаннями: мовляв, хто він, звідки, а потім і вона звикла… Як Леся. Дівчина починала сумувати, якщо не було повідомлень. Вони зробилися частинкою її життя. Чимось звичним, рідним, навіть потрібним.

Спершу ще сушила собі голову. Хто б то міг писати їй такі повідомлення? Чесно кажучи, вона навіть не уявляла собі. Може, то хтось з одногрупників? Навряд. І колишні, і нові… Кожне має своє життя. Хтось зі старшокласників Степового? Але вона вперше отримала есемеску, коли ще навіть не здогадувалася, що працюватиме в школі. Дівчина після невдалої першої спроби ще кілька разів зважувалася зателефонувати, однак після гудків западала тиша. Їй жодного разу не відповіли. Віка була у своєму репертуарі:

— А може, Микола? Хоч, ні. Він такого зроду не напише, хай хоч застрелять! І прихильників інших ти не маєш. Чуєш, а що, як то маніяк?

Леся покрутила коло скроні й показала подрузі язика. Власне, так, може, навіть краще? Жити цікавіше. А потім… Час усесильний. Він зміг призвичаїти до таємниці.

Неначе відчувши, що саме про нього думи думають, телефон затанцював на долоньці. Екран висвітив загрозливе «ДИРЕКТОР», Леся насупила брови.

— Алло!

— Алло!!! Лесю, Лесю ти мене чуєш? Тільки-но дзвонив Петрович!.. Ну, сторож наш дорогенький. Він каже, що приїхав Вовк.

— Валентино Йосипівно, а може… Петровичу час у відпустку, га?

— Та депутат! Чи кандидат! Бодай його хто вбрикнув! Отой, зі свята знань! Він щось привіз… Якісь подарунки. Лесько, зустрінь гостя. Домовилися? А я за двадцять хвилин буду. Таксі вже викликала. Мчу.

— Добре… Але що мені з ним робити?

— Ото дурна! Усміхайся. Шкірся, як навіжена, вони те люблять. Гаспиди! Думають, що геть усі тішаться, коли їхні пики бачать. І хай думають! Зрозуміла? У-смі-хай-ся!

— Добре.

— Скоро буду.

Леся нашвидкуруч заходилася мити руки від фарб, але кольорові плями вперто відмовлялися зникати без сліду. Дівчина так захопилася, що проґавила момент, коли зайшов гість. Олексій тихенько завмер на порозі, милуючись водними процедурами. Роздратована Леся закрутила воду й сягнула рукою по рушника, але натрапила на чоловічу сорочку й здригнулася. Рожеві, блакитні, жовті плями розповзлися на білій тканині, утворюючи абстрактний малюнок. Рукам зробилося гаряче, немов у вогонь їх устромили. Дівчина підвела очі й розгублено кліпнула довгими віями.

— Ой!..

Чоловік усміхнувся:

— Ну-ну… Ким тільки не доводилося в житті бути, але щоб рушником…

— Ви… бачте… Я ненароком.

— Тепер я схожий на малюнок… — і чомусь додав пошепки, — твій.

Леся відсахнулася й не знала, куди подіти вимащені руки.

— Я… заплачу за сорочку.

Олексій сміявся. Його забавляла сором’язливість дівчини. Невже такі ще є? Певно, збереглися в цій глушині, мов реліквія доісторичного періоду.

— Ви жартуєте? Я цю сорочку збережу як полотно. А що? Повішу на стіні. Тепер креатив у моді. Як ви гадаєте?

Леся всміхнулася кутиками вуст.

— Не знаю. Як до інтер’єру.

— А хочеш… хочете, покажу? Ви оціните й скажете свою думку. Я ж у мистецтві нічогісінько не тямлю. Зуба даю!

Леся всміхнулася:

— Ви так геть усі роздасте!

— Нічого! Зате стоматолог матиме роботу!

І тут із коридору заповз нав’ючений коробками Петрович.

— Оце нате!.. Теє, приніс…

Червоний, як півень після бою. Чи перед ним. Хоча що півень, що Петрович мали таке забарвлення щодня. Колишній завгосп пережив справжню трагедію, коли якась обскубана курка — найтепліший комплімент із його вуст — понизила до сторожа, а на його місце всунула якесь безруке створіння, що й цвяха в стіну забити негодне. Як? Це ж школа розсиплеться, а воно й не почухається! Лаявся Петрович, навіть у район їздив, але там присадили швидко: ім’я Панського — і анічичирк! От і запив, але покинути школи не зміг. Не відпустила школа. Сторожує собі, а заразом підкручує нишком то там, то сям, береже й дітлашні радіє. Ось і тепер захмелілий сторож щасливо всміхався, бо