У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— Як сироті женитися, то й ніч мала, — додавав по черзі другий.

— Ворони на всім світі чорні.

— Думка п'є воду, а відвага — мед.

— Ти таки вирвався? — забачив Янчука Борис. — Лягай і приєднуйся до гри... Не говори з карликом про пігмея, — вставив по черзі, вкушкуючись у пісок.

— Біда, коли пироги пече швець.

— Шануй джерело, з якого п'єш воду.

— Не кажи гоп, поки не перескочиш.

— Немає злого, щоб на добре не вийшло.

— Гнат і Хома — не кума.

— Або пан, або пропав.

— Налякана ворона і куща боїться.

— Паскудника ліками не вилікуєш.

— И-и-и... — заїкнувся першим Роман Дорошенко.

— Великий вітер і дерево велике любить, — повів гру далі його сусіда.

— Спіши, не поспішаючи.

— Е-е-е... — спасував ще один.

— Красти вільно, та б'ють сильно.

— А-а-а... — не згадав наступний, відсіявшись.

— Моя хата скраю, нічого не знаю.

— Здаюся, друзі, — запросився черговий, і гра продовжилася між Стахом і Петром.

Рудий Стах Малко не уступав Янчукові, хоч обидва все повільніше знаходили в пам'яті чергові прислів'я. Коли ж Петро перейшов на латинські, Стах спасував остаточно.

— Товариство! Нас чекає прохолода води й перегони, — гукнув Аркадій П'юро, пружно звівшись нарівні. — Побігли! — і рушив першим.

Стах обігнав усіх — шубовснув у воду першим, у плаванні він також був найвправнішим, бо ж таки, на відміну від інших, займався спортом!.. Опісля вляглися на пісок, що вже досить нагрівся, і Аркадій почав незлобиво кпити з Петра.

— Прочитав якось твій «Етюд». Хвала і честь твоєму натхненню, що гніздиться на гребені твоїх протиріч: поезії і природи!.. А «Циганка» твоя — таки романс! Коли б Ерос допоміг, а Фатум дав змогу побути з такою наодинці в теперішню пречарівну ніч при місяцеві-чаклунові отут коло хвиль швидкотічного Дніпра, я б не відмовився покласти бодай на один зуб кусник її нектарного плоду. Умієш ти, брате, вибирати серед прекрасного, — не знати, щиро чи жартома, хвалив Аркадій Петра. — Доля ходить за нами всюдисущо. До одних, як ось ти, вона прихильна й ласкава, а до інших — мов мачуха або дівка-віковуха.

— А мені сподобалася твоя «Діброва», Петросе, а найпаче спочатку, де ти робиш вступ від небесних сфер, сідлаючи Пегаса. Ще не досконалість, але її початки — безсумнівно!

— Не дарма ж він перейшов стільки перешкод і здолав безліч нужд, як ніхто з нас тут, — додав поважно Аркадій. — Випробування найкраще вчать людину бачити і відчувати навколишнє.

— Ще треба мати хист, щоб бачити й чути, — докинув Василь Григораш. — Яким би ти назвав наш ранок, Петросе?

— Експромтом? Хіба погідно-рахманним, божественно-світлим, казково-романтичним... А взагалі-то я не Аркадій. Мені треба думати, шукати і примірятися, бо у мене так речення не снуються, як у нього.

— Чув, що ти подав документи в ДДУ? — поцікавився Стах.

— Так, про всяк випадок.

— А чому не в Київський?

— Подумав, що там менші вимоги, я ж школу закінчив на задовільно, в основному.

— Хлоп іде босоніж, Стасю, на стернисту ниву філології, бо хоче побути з галасливими абітурісами на бурсацьких східцях до світла божого, як будівничий нашого неперевершеного суспільства братства й інтернаціоналізму, — кпив далі Аркадій.

— Ми таки і є неперевершене суспільство! — згладив двоякий зміст сказаного Малко. — Істина у нас — партія на чолі з вождем.

— Не все вголос скажеш, друзі, — підкинув і собі Борис. — Мамела моя дивиться на Петра, як на ікону, бо він знає, «по чому хліб і сіль по чім».

— Для тети Паші Петро — унікум, це і я від неї чув, — додав Стах, нагрібаючи під груди піску.

— А Ліни, Петросе, ти не бачив більше?

— Виїхала вона, а що?

— Пригадую, як водила тебе під руку, притискаючись.

— Звідки знаєш?

— Бачив на власні очі, друже! Вона ж мені відкоша дала! У хаті в них бував не раз. Хороша родина була.

— Хороша, та не для мене!..

— Коли б то ми могли, — зітхнув хлопець, — керувати, що для нас, а що ні. Часом якраз оте, що не для нас, і приворожує, — змовк Аркадій.

— Жити, скажу я вам, нелегко, — почав своє Григораш. — Одяг, взуття, всілякі дрібниці найнеобхідніші купити треба, ще й пан шлунок постійно вимагає свого, тож і посудіть самі. Як не крути та не верти, а після шістнадцятого числа грошей немає і на двісті грамів хліба та сто тюльки...

— Це коли не враховувати квартирних і всіляких культосвітніх витрат, — додав Стах.

— Петрос із театром має блат, то користуйся його контрамарками, як от я. В нього там адміністратор — сват, а директор — брат. Скажи, Петросе!

— Василь знає! Хочеш, Василю, сходимо якось?

— Гаразд, я тобі заздалегідь скажу, коли.

— Шкода, що ми тепер не збираємося послухати вірші один одного, як раніше, — поміняв тему Кирило.

— Після заборони це дуже ризикована справа, — обізвався П'юро. — Я з десять пояснень писав. Пізніше допитувався за Саву Панасовича, за Чигирина й Осьмачка, — пояснив Аркадій. — І про матір нічого не можу узнати, — зітхнув і змовк.

— Ой, женився глухий

Та взяв сліпувату,

А не знали, що робить,

Підпалили хату!.. —

продекламував Кирило десь почуте, порушивши сонливу мовчанку компанії. — Пропоную освіжитися, бо поснемо тут!

— Освіжімося всі! — закликав, ідучи до води і щось потиху обговорюючи зі Стахом, Аркадій.

Скупавшись, обидва присіли біля води і тривалий час спілкувались, аж Петро задрімав на піску.

— Я, товариство, уже весь згорів, то пропоную рятуватися, — врешті погукав до всіх Аркадій і почав одягатися.

— Згода! — повторили всі решта.

Як перевезлися натойбіч, Аркадій і Петро не схотіли випити пива і помалу пішли удвох додому.

— Мені підозрілий Роман, Петре, — заговорив першим Аркадій. — Жодного слова не почули від нього!

— Думаю, що ми — не його компанія. Розподіл у міськком комсомолу, мабуть, стримує його. Він із дивнуватої, але порядної родини, а його батько — якийсь нащадок гетьмана Дорошенка.

— Маю сумнів, друже, бо якби то була правда, то його й