У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
— Довга то пісня, Лесю! Мені треба поступити в університет, тобі — закінчити технікум і теж вчитися далі. Нам обом треба переконати твоїх батьків не бути сватами батькам Миколи.
— А де мені далі вчитися?
— В медичному чи фармацевтичному інституті, в інший ти навряд чи вступиш.
— І оце стільки ми будемо... терпіти?!
— Мудра ти в мене, Лесю! В терпінні теж є насолода, не менша, аніж у нетерпіння. Бабусині боги теж радять терпіти, мабуть, вона тобі казала...
— А ти знаєш, що твій дух перехоплює мені подих і електризує все моє єство! Чого б то воно?
— Магія, мабуть! А ти як гадаєш?
— Через неї я й гадати не можу, чманію і лише дякую в молитві Матері Божій, що біля мене ти, а не хтось інший.
— Знаєш молитви?
— Тільки «Отче наш» і «Вірую в єдиного Бога»... але я молюся по-своєму: «Матір Божа, порятуй, настав мене, щоб була йому гідною, а він хай стане таким, як запізнала...»
Прохолодний ранок будив вітерцями-легатами яворове листя, розгоралась помаранчево-червоним розливом зоря, п'янило молодят чисте напоєне пахощами весни повітря, стояла неймовірна передранкова тиша і лише пневмомолот на машбуді далеким глухим гупанням та свистки паровозів на станції порушували її.
— Любий! Нам пора! Світає! Я повна тобою по нікуди! Я безмежно вдячна тобі! Я раба твоя!
— Не хочу, щоб ти була рабою, Лесю! Волію кохати тебе, закохану! А я не такий, як був, не тому, що змінився, просто ти почала дивитися на мене інакше. Адже бачення змінюються з часом... Підемо додому, бо в мене ж іще сесія нині, — повів Петро Лесю до гуртожитку, притримуючи рукою за стан.
Під вікном поцілував дівчину палко і був обцілований у відповідь, посадив її на підвіконня і пішов під прощальні помахи Лесі рукою з вікна.
Зустрічалися закохані, хоч і накоротко, але кожного дня, їх жадоба та спрага до тих зустрічей не вгамовувалася, а з наближенням Лесиних канікул лише росла. Петро з Грицем домовилися влаштувати в гуртожитку прощальний вечір, як виїдуть студенти, і мали на те згоду старого сторожа-коменданта. Планували взяти участь Кирило, Роман і Василь із коханими, домовилися навіть про наїдки і вино для вечірки.
Петро через Раїсу Ісаківну Крупник надрукував у типографії десять запрошень на блакитній віньєтці — ніби лише на пам'ять, а насправді для того, щоб Леся показала свою матері й батькові, приспала тим самим їх страх і отримала дозвіл лишитися в гуртожитку на останню ніч. Додатковим аргументом Лесі було повідомлення, що на вечорі вона співатиме з дівчатами, чим особливо догодила матері, яка довгі роки брала участь у хорі, а тепер «була на сьомому небі і аж світилася радістю».
— Розпитували про тебе, але я сказала, що ти, ображений татом, уникаєш мене. Видно, не байдужі вони до тебе після моєї оповіді про Миколу. Правду ти казав, «нема зла, яке б на добро не обернулося».
Нарешті студентки покинули гуртожиток, і Леся з Оленкою залишилися вдвох. Надійна та Стася надійшли по домові готуватися до вечора у найбільшій кімнаті. Василь із Грицем внесли кілька столів зі стільцями і, як Петро прийшов після чергування в колонії, все товариство зібралося в очікуванні початку. Прощальна ніч перед канікулами наступила.
На столі, окрім вина, стояла принесена Петром пляшка горілки — для коменданта, не для решти.
— Відкриємо наш журфікс вставанням! — звернувся до всіх Петро, як наповнились келишки. — Перший тост, гадаю, хай буде за здачу екзаменів, за наступний щабель знань і життя! — виголосив він.
— За сесію! — підхопили всі.
Заїдали, присівши, мовчки, далі Гриць налив келишки за канікули і щасливі літні пригоди дівчат та подальші успіхи хлопців. Треті чарки Григораш запропонував випити за дружбу, а всі його підтримали: «справжню, палку, вірну, довгу!» Чого лише не переговорили між тим! Та Леся примітила, що її Петро був куди дотепнішим від решти, хоч ніби й чимось ожуреним. По четвертім тості «за майбутнє» Оленка повела старого коменданта, якому хлопці щоразу щедро підливали горілки, в його комірчину, а Гриць накрутив свого патефона і поставив пластинку до танців.
— Танцюємо по черзі: кожна з кожним і кожен із кожною! — об'явив Кирило.
— Перший танець всі зі своїми! — заперечив йому Григораш, почувши краков'як, і пішов із Надійною.
Танцювали, хто як умів, але всі піднесено. У танго Лесю вів Василь, а Петро Стасю. Потім усі «фокстротили» і нарешті крутилися в польці, поки й потомились.
Знову сіли до столу, дещо випили і Петро став оповідати анекдоти. Хлопці реготали над почутими ним від Льови про Сару й Гершка, а дівчата скромно сміялися й рум'яніли. Янчук переходив на Сосюрині, Тичинині, Олесеві вірші: «Цілуй, цілуй, цілуй її, — Знов молодість не буде!», та найбільше чарували присутніх, найпаче дівчат, його власні рядки, аж Леся червоніла при тому, бо всі розуміли, що присвячені вони їй.
Пізніше, потроху випивши за щастя кожної пари окремо і всіх разом, слухали переповідки почутого Петром від Недолі, Гомона й Чигирина. Янчук при нагоді пояснив присутнім, що саме сталося з ними та іншими у місті й республіці. Читав свої вірші Кирило також, а розвеселив усіх його опус про гріх Адама і Єви в раю, що закінчувався дещо недолугою римою: «За оті гріхи й хули Бог їх вигнав звідтіли!»
— Ти ще про дружбу жодним словом не обмовився, — підказав Гриць товаришеві, як стихло по Кириловім читанні.
— Про дружбу? Про неї говорилося багато й по-різному, але козаки, наприклад, цінували її більше, ніж родинність, і, потоваришувавши-побратавшись, переходили з «ви» на «ти».
— А про справедливість що скажеш? — вдавав Гриць підпилого.
— Епікур казав, що справедливість ніколи не може бути одна для всіх.
— Наприклад? — спитав Григораш.
— Для нас оця курка, якою закушуємо, забита справедливо, а для неї, бідної, — ні! Епікур продовжував, що тварини живуть за інстинктом, не домовляючись, подібно до деяких народів, які знають лише силу!
— І кого б ти відніс до таких народів? — лукаво всміхнувся Роман.
— По відношенню до нас Польщу й Росію, в першу чергу.
— Мимоволі напрошується прирівняння її до Німеччини Гітлера, Італії Муссоліні й Іспанії Франко? — чогось не домовив Роман.
— Вони однакові, Ромцю, Росія лише звіриніша від решти!
— А інквізиція? А христові
