У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— Ти дійсно про матір нічого так і не знаєш? — спитав Янчук співчутливо.

— Знаю напевно! Її розстріляли ще восени і десь тут схоронили, а де власне, не можу взнати. Їх аж двісті вісімнадцять постріляли за ніч без суду й слідства — «якщо ворог не здається, його знищують!» Тепер, брате, «поетом можеш ти не бути, а громадянином бути зобов'язаний!» Вірним вождеві, хоч умри, а будь! Душогубство свавільне скрізь, істина лише партійна! Людей нищать заради спокою, який досягається лише їх жертвами! Влада тільки для влади! Імперія з казарменно-колгоспним соціалізмом і табірно-тюремним комунізмом на єдино правильному шляху розвитку і з програмою — вершиною істини! Спонука і славослів'я в догмах, що в дійсності мають протилежні значення, — примовк Аркадій.

— Слухаю іноді радіо на німецькій мові. Затівається якась гра Гітлера й Сталіна, хоч у це й важко повірити. Гітлерівський націонал-соціалізм — не першоджерело, а таке ж відгалуження комунізму, як і наш. Гітлер, видно, хоче захопити Ельзас і Рудні Гори, ніби як споконвічно німецькі, скаржився у промові, що вони несправедливо анексовані відповідно Францією й Чехією. Думаю, що нас чекають новини незвичайні.

— А мені можна з тобою якось послухати?

— У моєї тітки це неможливо! Вона співпрацює з НКВС. А я живий лише тому, що засудив матір.

— Засудив матір?! — Янчук аж спинився від несподіванки.

— Це вона мені порадила при побаченні, яке нам влаштувала тітка. Таке життя, брате, нічого не поробиш! Тітка не могла помогти матері, мати не хотіла ще й моєї жертви... Як я щось дізнаюся, то напишу тобі записку дівчачим почерком із запрошенням на пляж. Адресу тепер знаю, — хлопці саме спинилися проти бабусиної хати.

— Може, зайдеш?

— Нащо ризикувати?! Бувай здоровий! До зустрічі! — швидко пішов П'юро.

Петро зайшов у двір, як прибитий, в голові паморочилося від намагання усвідомити вчинок товариша і долю його матері. Сів у альтанці і скурив підряд кілька папірос, одну за другою... З парку на горі вже доносилася музика, щипала душу та млоїла серце розлука з Лесею...

Нарешті взявся до діла: виніс і вніс бабусиного горшка, приніс їй свіжої води, помив посуд. Господиня човгала по хаті і невдоволено сопіла, бо довго був відсутній, проте на Петрові питання сяк-так відповідала, адже пояснив, що працював і знову піде в колонію ввечері, а його робота була для неї святою.

Дочекавшись Лідуні, пішов на чергування зажурений і в роздумах, що заважало зосередитись і повторювати екзаменаційні картки, лише на половину з яких він знав відповіді напам'ять. А на роботі його чекав директор Павло Оксентійович Квак, і здивувавши, і злякавши.

— Приніс тобі трохи книжок, як буду живий, ще й завтра повторю, — завів він Янчука в кабінет. — У мене знову трус був, щось шукали і весь час допитували про Ореста Модестовича. Думаю, це ще не кінець... Візьми ось цю пачку, тепер вона твоя, тут чимало матеріалу про козацтво, читай, бо звідки ж дізнаєшся, яке воно було і чи було взагалі?! — присів до столу. — Нерозумний ми народ! Вірили наївно в добро, в милосердя та братство людей! А яке братство барана з вовком!?. Витерпи все і не вмри! Бог терпів і нам велів!

— Дякую вам, Павле Оксентійовичу! Та може б я вам щось заплатив за ці книжки?

— Вважай, що отримав від батька, — пішов той на вихід. — Ти зі мною знайомий, як із директором, і тільки! Бувай здоровий!

— Ходіть і ви здорові! — гукнув Петро, кладучи пакунок на стіл.

І на чергуванні того дня, і вдома все ще перебував під враженням розмови з Аркадієм. Це ж треба було для свого вижиття засудити рідну матір та ще й за її порадою і за наполяганням її сестри! Наляканість Аркадія не йшла Янчукові з голови і другого дня, коли директор подарував йому ще одного пакунка.

— Віддаю тобі книги, які були в мене сховані, тож або сховай, або спали! Йдеться в них про примат нації — і в Миколи Міхновського, і у Дмитра Донцова. Де ти про це дізнаєшся тепер, коли ми стали імперськими рабами через свою наївну віру Ленінові і його послідовникові Сталіну? — примовк Павло Оксентійович. — Назагал, прочитай уважно і передай комусь надійному, обов'язково знайди та познайомся з працею Івана Франка «Соціалізм у Росії»... Попереджали нас наші просвітителі, але ми глухі й сліпі... Тож не наслідуйте нас у цьому питанні, при теперішньому сискові не зможете вижити інакше, як із подвійним дном на душах, — говорив він пошептом, хоч у кабінеті вони були лише удвох. — Я на лікарняному, то піду вже додому, — втікав він від Петра поспіхом, закриваючи кабінет. — Близяться якісь події, пов'язані з Німеччиною, зговориться Сталін із Гітлером, — докинув, відходячи.

Янчук ніс додому другий пакунок, як скарб і як бомбу, що може вибухнути, ще не розуміючи, чим саме він такий небезпечний і чому його треба ховати від органів, бо вилучать і знищать, як оті пореволюційні чи й зовсім недавні.

Нерозгаданість санітарного лікаря Квака, його працьовитість і тяга до знань чарували Петра, служили прикладом для наслідування, стимулювали роботу над собою. Останні слова дарувальника перекликалися із почутим від Аркадія. «Треба ж отак уміти — вдавати із себе пустотливого й легковажного навіть після страти матері!» — плелося в Янчуковій голові. Згадав, як познайомився з Аркадієм у будинку саносвіти після семінару літстудії, почувши від нього своєрідне одкровення: «Аз єсьм раб божий, живу із праці, яка дає мені часом не лише хліб насущний на днесь і на прісно, а й дещо книжне й божественне. І хоч той хліб не такий білий, як подають декому неньки-квочки, я споживаю його із заздрісним смаком, не скаржачись.» Петро тоді сприйняв таке плетиво слів, як непересічність і хист, а пізніше не раз мав нагоду переконатися, що про себе той завжди розповідав у пустотливім, награнім і веселім ключі: «Я — нащадок по матері останньої з білокосих амазонок, загнаної в чагарі чорним половчанином, — як бачите, світлоокий і циганкуватий, — народжений в імперіалістичну бурю, скупаний у революційній купелі, словом, — ні се, ні те!», як і про свої почуття, наприклад, до Тані Олійник: «Вона, свате мій велебний, полонила мене ніжними поглядами