У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— Батьки знатимуть негайно, любий, і все похідне! Але, якби ти написав мені в листі, коли будеш, то може я змогла б ніби піти до Віри-вчительки переночувати, — вона жила у бабусі, бабуся її боготворить, — а перебути ніч із тобою.

— Мудра ти й вірна мені, світанкова моя! Не печися розлукою! Може, у нас буде ще море кохань! — говорив Петро, жагуче цілуючи дівчину. — Розклад у мене такий: завтра, чи то пак вже сьогодні, відіслати документи в університет, отримати в колонії оплачувану відпустку на здачу вступних іспитів, поїхати і належно скласти їх, повернутися зарахованим на навчання з програмами й завданнями, після відпустки, відпочивши й оговтавшись від навчання, розрахуватися в колонії і піти на працю в курортоуправління...

— І курортоуправління чекатиме на тебе так довго?

— Про те я вже попередньо домовився, Лесю моя!

— У все це дійсно тяжко повірити!.. Але надворі вже день, Петрусю! Мені додому пора! — взялася вона обціловувати коханого. — Йди митися, але довго не хлюпочись там, бо мені ще ж із косами возитися, — звелася дівчина над Петром.

Забравши свій одяг, Янчук тихо пішов в умивальню, а Леся, сівши на ліжку, думала про те, що й сьогодні Петро, а не вона, був рятівником її незайманості, що кохання до нього спопеляє її всю звабою й палкістю. «Оце вам „вуличник“, оце „жебрак“, оце „пройдисвіт“! — подумки докоряла вона батькам. — Вам обом до нього, як до неба! Ви й при мені впиваєтесь сороміцтвом!» — Леся згадувала мимоволі чуте між батьками, як їй доводилось ночувати вдома.

Вернувся Петро, свіжий, ніби й не було нічного неспання.

— Ти — мій бог! Ти — моє блаженство!.. Я тобі не зізналася: мене оглядав Бондар, батькам переказав, що вони божевільні!

— Чому раніше не сказала?

— Даруй, життя моє! Гадала, що ти схочеш переконатися в тому сам!

— Осуджуєш, що не схотів? — дивився він у плеса Лесиних очей, мов у казку.

— Дякую богам, що допомогли тобі повірити і встерегти мене від себе, а не від тебе!

— Ти — мавка! Стань, хай надивлюся на тебе! Ти — неперевершена досконалість! — обходив Янчук навколо дівчини. — Твоя краса — недосяжна для мене, адже я жебрак!.. Тепер іди митися, бо задушу в обіймах!..

Попрощавшись, Петро, як у сні, рушив додому.

— Добра тобі й гараздів! Я напишу! — звіддалік гукнув до Лесі, що стояла у вікні іконою.

Починався райський ранок. На вуличному стовпі тужно навзрид плакала горлиця.

Поряд із любов'ю

Секція 5

Розлука, хоч і була болючою для обох, мала й позитивні моменти: Леся могла оговтатися й визначитися з поведінкою, а Петро отримав вільного часу стільки, скільки не пам'ятав у своєму свідомому житті після мандрів. Заздалегідь здогадуючись, що у бабусі її неодмінно навідає харківський студент Панас, якому минулого літа на канікулах вона подавала надії при зустрічах і який тоді полонив бабусю співом, Леся вирішила категорично дати йому зрозуміти, що тепер до нього вона зовсім байдужа. Відіславши документи в університет, Янчук і вдень, і вночі, якщо не спав, полегшував своє становище читанням, наповнюючи себе знаннями.

Борис Педь і Василь Григораш на його прохання дістали екзаменаційні картки для вступу на філологію педінституту, і Петро з усією можливою відповідальністю засів за відповіді на них — так досконало він не готувався до іспитів ні у школі, ні в технікумі. Читав літературу, що згадувалася в картках, і переписував відповіді у загальний зошит, який став йому вадемекумом, бо не розлучався з ним ні вдома, ні на роботі. Звичайно, Янчук розумів, що в університеті екзаменаційні питання будуть інші, але що переважна їх більшість буде подібна до інститутських, майже не сумнівався.

За два тижні Петро відправив Лесі в село «до запитання» листа, в якому описав, чим живе і над чим працює, порадивши їй відпочивати, бо «гріх таким благом не скористатися». В конверті він послав їй запрошення на вечір, яке вона забула в гуртожитку, а сторож-комендант віддав йому при нагоді. На звороті, легковажачи, він накидав віршика:

Для чого гамір, зойк, плачі і галас,

Коли нічого вже не зміниш, хоч умри?!

Бабусю, я у злодія вкохалась,

І не сваріть мене ви дуже до пори!..

Отримав листа від Лесі, який, очевидно, розминувся з його до неї посланням. Її лист був повний почуттів і нарікань на батьків: «Для повного припинення можливих наших зустрічей, нажахані якимось анонімним листом, вони відпровадили мене вже третього дня до бабусі в село, де я умираю на пні!» Лист закінчувався так: «Завіряю тобі мою любов сльозами, як печатками, буду чекати на тебе, як на Бога! До зустрічі, любий мій! Я виросла коло тебе і не забуду того до смерті, що б із нами не трапилось!»

Тяглися Петрові дні і ночі за роботою та навчанням. Крім підготовки з допомогою отих карток, хотілося ще щось прочитати додатково, тож ішов із Борисом чи Василем у бібліотеку інституту і просиджував там над підручниками у читалці. Мав обов'язок запасти дров для бабусі на зиму, порізати й порубати їх. Бурхливо росла сестра Лідуня, а прагнув, щоб і виглядала пристойно, і виховувалася належно. Тож не мав часу Янчук, щоб як слід виспатися, але тим самим полегшувалася його розлука з коханою, якій було куди важче, бо не була завантажена нічим, крім, як писала, «сапання, підпушування та поливу грядки».

Найтяжчими для Петра були вечори субот і неділь, адже з Пролетарського парку гриміла музика — кликала й манила, нагадуючи про Лесю, аж не знаходив собі місця, тож читав Епікура із Самоси. «І чому він кличе втікати від виховання?» — дивувався Петро написаному, мимоволі згадуючи Власа Гулака, що подарував йому книгу, із якою й заснув. Приснився йому тоді дивний сон. У хату-читальню завітали ніби Каменєв із Зінов'євим і П'ятаков із Бухаріним — при портупеях і в гострих шапках — на чолі інших і з порога споглядали ніби портрет Скрипника на стіні. А потім всі прийшлі стали ніби пацюками, що на задніх лапках вишикувались у ряди по чотири і пішли собі путівцем через плавні, драглі, болота, поки й не щезли з Петрових очей, а він опинився ніби на чигиринській каланчі, дзвонячи міщанам