На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Бо наляканий! Його мати, мабуть, в грім народила… Я тобі казала, я тобі говорила ще тоді, як електрику в село пускали. Виліз на трибуну, розкрив пащеку перед людьми. А про тебе ж і словечка не сказав. Все Гайворон та Гайворон! — Фросина якомога точніше копіювала Макара.— А як ото по хатах пішов пробачатись, що по людських горищах та льохах нишпорив! Каже, совість у нього заговорила. Щоб тобі язик кілком став! Іди в район, Семене, не мовчи! Бунчукові тому нагадай, як ви колись…

— Т-с-с.

— Хай не забуває, що й ти добро йому робив.

— Що було, Фросино, то мохом поросло. Хіба я один худобу по ярмарках скуповував та за безцінь здавав? Така була у нас лінія…

— То вони ж на тій лінії в чинах трималися і зараз не забуті, а тобі і медалі не почепили… Ще й за ґратами опинитися міг.

— Годі тобі, давай спати.

Але Фросині не спиться:

— А чого цей Гайворон від Кутня хоче? Такий же хлопець з виду славний…

— Та, каже, що плани сівби і сівозмін неправильно склали, насіння не перевірили. Правду мовити, цей Дмитро ледачий, й агрономія для нього, як для мене китайська грамота, але ж старий Кутень просив, аби я протримав його до осені. Довідку треба, щоб в інститут поступити… Охо-хо-хо,— позіхає Коляда,— ще приляжу трохи, бо вранці закрутиться…

Семен Федорович ліг. Чорти більше не з'являлись.

Вранці у конторі голову колгоспу чекав Дмитро Кутень:

— Підпишіть мені, Семене Федоровичу, довідку і — привіт!

— Куди ж ти, Дмитре?

— Не хочу гальмувати розвиток вашого колгоспу,— криво посміхнувся Кутень.— Даю дорогу молодим комуністам… Підписуйте.

— Але ж треба в районі поговорити, бо тебе ж прислали до нас,— м'явся Коляда.

— Я не хочу терпіти образ від усяких недоуків. У мене закінчена середня освіта. Я собі роботу знайду… Підписуйте. Я дзвонив уже батькові.

— Буду їхати в район, то можу підвезти, Дмитре,— запропонував голова.

— Спасибі, батько молоковоза прислав, доїду. Привіт! А ви, Семене Федоровичу, якщо не заткнете рота Гайворону і отим старим волам, то вони вас проковтнуть, як галушку.

*

Жовтогарячий молоковоз спинився біля хати Полікарпа Чугая. Дмитро звелів шоферові почекати. Чугай під повіткою гострив заступа.

— Здрастуйте, Полікарпе Васильовичу! — привітався Дмитро.

— Здорові були… Степка ще на фермі.

— А я до вас. Діло маю.

— До мене? — здивувався Чугай.— Прошу до хати.

У хаті Дмитро зняв шкірянку і вийняв з кишені пляшку «столичної». Полікарп мовчки поставив дві склянки і мисочку з салом.

— То яке у вас діло до мене? — після першої чарки запитав Чугай.

— Не знаю, з чого і почати, Полікарпе Васильовичу…

— Давайте навпрошки.

— Я хочу поговорити з вами про Степку…

— А що про неї говорити?

— Ми з вами, Полікарпе Васильовичу, мужчини… Розумієте, я… мені подобається Степка. Я… люблю її. З поваги до вас я прийшов сказати, що хотів би… з'єднати своє життя…

— Одним словом, я так розумію, що ви хочете женитись.

— Іменно. Ви мене знаєте і моїх батьків. Я маю вищу… середню освіту…

— Що я вам скажу. Торік я одного мармуліївського жениха випровадив з хати… Ні-ні, сидіть. А зараз моя воля батьківська кінчається. Степка доросла. Хай сама свою долю шукає. З нею ви і говоріть об цім.

— Та я вже говорив,— підливає в склянки Дмитро.

— Що ж вона вам?

— Нічого конкретного…

— Себто як?

— Значить, не відповідає на мою пропозицію.

— То що ж ми з вами зробимо? Хоч і відро горілки вип'ємо,— рушники не пов'яжемо.

— Я все розумію, Полікарпе Васильовичу, і нічого не вимагаю. Я тільки прошу вас поговорити з нею.

— Про що ж мені з нею говорити?

— Полікарпе Васильовичу,— підсувається ближче Кутень,— я не перший день у селі і не вперше у вашій хаті. Знаю, як ви живете, як важко Степці… на тій фермі…

— Усім тяжко, хто коло хліба та біля худоби ходить. Професія така. А хіба тому, що в шахті, легше? Робота є робота.

— Ні, я не про це… я про життя. Що ваша Степка тут бачить? Культури нема… А могла б жити інакше. Я її забрав би в Косопілля. Батько мій — директор маслозаводу. Те, се… в хаті і так далі… телевізор є. Хіба ви не хочете, щоб ваша дочка добре жила?

— Який батько зла своїй дитині зичить?

— І я ж про це кажу… Вона б у нас і за холодну воду не бралась.

— Я такого життя, щоб і за холодну воду не братись, не знаю.

— Мені незручно, Полікарпе Васильовичу, хвалитись… А життя є життя. Хто що має, те й везе. А що їй ваш колгосп дасть? На чоботи не заробить.

— Заробить,— тихо говорить, немов роздумує, Чугай.— Цього року на юхтові, а там і на хромові.

— Не думаю,— заперечує Кутень.

— Це вже як хто дивиться. Для вас наш колгосп, к приміру, наче станція, бо ви приїхали і поїхали… А для Степки — це рідна хата. Тут її все: і поля оті, і верби, значить, і вітряк, і річка. Ось електрику провели… Для вас це не дивина, а для