Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

— Мені треба на станцію. Я згадав, мені треба дати полковнику телеграму. Я поїду верхи. Ти дозволяєш взяти коня?

— Аякже, звичайно, — відповіла тітка, ще не знаючи, як поставитися до цього прохання.

— Я швидко повернуся, за якусь годинку буду вже тут, — сказав він Аді. — Ви дозволяєте?

І він поїхав. Чого? Він і сам не міг би відповісти до ладу. Він мусив бути сам. Мусив отямитися. Різні шалені наміри спадали на думку, і він їх усі відкидав.

А за годину в келії ігумені почули, як заголосила Устинка.

— Матінко Серафимо! Ой, лишенько! Панича несуть!

Він був непритомний.

Ада враз відчула: ніякого весілля не буде, ніякого весілля не буде!

Отямившись, він не хотів, щоб хтось, крім тітки, заходив до його кімнати. Перший день він лежав надто безпомічний, не хотів, щоб його бачили таким, він ледве говорив, з великим трудом вимовляв слова.

Ада не дуже й поривалася. Ну, як це так — напередодні весілля впасти з коня і розбитися? Що вінчання відкладається, про це й мови не було. На який час?!

— Адо, зайди до нього, незручно, — сказала мати.

— Але ж він не хоче, щоб хтось заходив, крім тітки, лікаря та цієї чернички Устини. Він же не може ані сісти, ані встати.

Лікар сказав, що страшного нічого не сталося, що потрібний лише час, однак лежати спокійно, по можливості нерухомо.

Тітка не вірила, послала по лікаря аж у Полтаву. Вони підтвердили діагноз старого місцевого, повітового. Вона нікому не вірила, не відходила. Він нікого, крім неї, не хотів бачити, і навіть якщо Устинка сиділа в куточку кімнати, коли ігуменя мусила вийти, він заплющував очі, вдаючи, що спить. Та хоча йому й не було соромно, що от він упав і тепер лежить безпомічний, десь усередині він радів — вінчання відкладалося, вінчання не буде, і він у цьому не винний!

І йому легше було перенести всі неприємності лежачого хворого і біль — все ж таки біль був, — він стримував стогін. Згадував своє перебування в лазареті, де начувся всякого, і знав: краще інколи як болить, ніж коли нічого не відчуваєш.

Але ж вінчання не буде, не буде! Слово честі, він же упав не навмисно! Всупереч тітці, він вірив лікарям і слухняно виконував усе, що вони наказували.

Коли б тільки одне слівце про Літу, дізнатися, що насправді з нею, він би був майже задоволений.

І раптом за кілька днів несподівано він почув про неї не одне слово, а навіть надто багато. І став думати, що він винний перед нею.

Як дивно, перед Адою він зовсім не відчував себе винним. Щось усе було тут не так, починаючи з комедії освідчення і заручин, наче всі розіграли, як по нотах, звичайні вправи, і раптом виявилося, що нема чого насправді слухати і далі грати.

Ада і мати її почувалися зовсім зайвими у цій несподіваній атмосфері турбот про хворого, але ж ображатися не було на кого. Вся увага була звернена на Ігоря, а Аду ніхто і не втішав!

— Знаєш, може, це все на краще, — раптом сказала мати Аді. — Хоча монахиня не вірить лікарям, але ж вони запевняють, що нічого небезпечного нема, тільки невідомо, коли він встане. Я гадаю, нам нема чого тут робити. Його добре доглядають, ти ж не будеш годувати з ложечки та, пробач, подавати і виносити за ним нічний посуд.

— Мамо, для цього найняли якогось хлопчиська, — перебила її Ада, все ж таки неприємно, коли про жениха говорять такі речі, — а годувати — це вже привілеї тітки, — скривила губи Ада, — я не змагатимуся з нею.

— Проте зайди, посидь коло нього і підготуй його, що ми їдемо.

Дійсно, можливо, дочка приховує від неї свої переживання?

Але Ада сказала:

— Безумовно, мамо, все це неприємно, я уже настроїлась на цей шлюб. Так наче все виходило гаразд, і мені жалко його. Але ми якимись надто чужими зустрілися зараз. Ми, правда, і раніше не були дуже близькими, але він завжди був веселий, дотепний, послужливий.

— Всі так милувалися на вас, коли ви вдвох танцювали, — зітхнула мати.

— Я гадала, що мені і вам буде з ним завжди зручно і приємно, — вела далі Ада, — краще, ніж з кимось іншим. Така вихована людина, нашого кола, але війна його дуже змінила. Хіба ти не помітила цього?

— На жаль, помітила, та вирішила, що це тимчасово, і потім твій батько наполягав, щоб повінчатися тепер, навіщо відтягати? — А про себе згадала: батько казав: «Війна, мало що трапиться, куля не вибирає», — вони розуміли одне