Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

— Тільки скажи мені правду, — спитав несміливо і ніяково, якимсь іншим тоном, що так не пасувало до нього, — тобі було добре зі мною?

Вона стала цілувати його в очі, в голову, плечі, шию з невимовною ніжністю і ласкою, і це було найщирішою відповіддю.

— Чого ж ти плакала тоді? — спитав він.

— Тому й плакала, що було так добре сьогодні, а «завтра» для нас уже не буде.

Вона хотіла ще нагадати, що це ж уже, напевне, настало «завтра» — вони не запалювали світла і не дивились на годинник, що це ж сьогодні він поїде увечері на позиції і взагалі, чи будуть вони колись удвох? Цього останнього вона нізащо не сказала б. Він подумав тільки про фронт.

— Тисячі жінок плачуть тепер, проводжаючи на фронт, от і ти приєдналася до них, — сказав він роздумливо, але йому навіть тепло стало, що і за ним плаче кохана жінка. — Тільки ти не плач, усе буде добре. Я ж казав тобі ще тоді — коли я знатиму, що ти зі мною, мене не вб’ють. У нас усе буде добре. Не треба псувати мої любі сині очі. Навіть коли я зустрів тебе тепер і так зрадів, я не уявляв, що можна так любити безмежно, безоглядно, все дужче й дужче, і ти така в усьому несподівана, незвична і в той же час така без краю рідна. І ти ж мене трошки любиш?

— Трошки. Тро-ошки-тро-ошечки, — протягнула, усміхаючись крізь сльози, Літа і поцілувала його в ліву брову і в куточок губ, хоча в нього і не було зараз того виразу, який вона так запам’ятала, але він відчув, що це щось особливе.

— Мені досить твого «трошки», я щасливий від нього.

— Ну, то обійми мене, і ми ще поспимо. Ще ж можна не вставати? Ще темно! Ми заснемо вдвох і вдвох прокинемось.

— І вдвох прокинемось, — повторив він. — А що, як це все сниться?

— Хай сниться, аби обом однаково!

Хай сниться...

Ніколи вона не була, та й не уявляла, що можна бути такою заголубленою, такою зацілованою.

Вже вкотре вони прокидалися і знову засинали щасливі і шалені. І знову, прокинувшись раніше, він ніяк не міг збагнути, усвідомити — Літа з ним. Тут, поряд, її голівка лежить на його плечі, і він боїться поворухнутися, щоб не розбуркати її. Вона спить, спокійно спить, і хай це тягнеться довго-довго...

Він думатиме про неї.

Як багато він думав про неї наодинці! Як багато думав, передумав там, у монастирі, після того ідіотського падіння. Зовсім не ідіотського, — усміхнувся він сам до себе, хоч воно було ненавмисним, але ж воно врятувало. Йому було соромно, незручно, такому вершникові впасти з коня! Вигадали переляк від поїзда, кінь злякався, поніс чи там несподівано став дибки, і він упав — просто ганьба! Насправді не коневі, а йому запаморочилося від усього. Ще дужча ганьба! Там він про це нікому не казав, не спростовував їхніх версій, тільки Літі сказав правду.

Він дійсно тоді був не при собі, вкрай ображений, наче розчавлений. Вийшов до сніданку, а тьотя Соня — мати Серафима — зовсім спокійна, але ні, він то її знає — напружена і чимось сполохана, повідомила наче між іншим:

— А ввечері заходила Єлизавета Миколаївна попрощатися, її викликали в якихось справах, і вона несподівано поїхала додому.

Як? Він її не побачить? Вона ж обіцяла бути тут! Мабуть, він дуже змінився, бо і Ада, і мати Серафима глянули на нього злякано, наче ось-ось щось станеться. Нічого не сталося. Він зібрав усі сили, щоб сісти снідати з усіма, нічого не спитав, нічого не сказав. Ада швидко заспокоїла себе: йому просто чогось стало недобре, але одразу минуло, отже, п’є спокійно каву, вийшов покурити, а що мовчазний, так він взагалі став неговіркий. Нічого, позавтра повінчаються, і все буде як слід. Він змінився — взагалі змінився, але їй не хотілося про це думати. Все вже вирішено, і ніяких неприємностей з ним не виникає, тримається цілком чемно, пристойно, дорікнути ні в чому не можна, а те, що зненацька зблід і навіть немов схопився за спинку крісла, все ж таки він був поранений, а вчора затримався на цій Скельці. Довго їздили, ходили там. Він сам не поспішав додому. Вона взагалі ні разу не спитала його про рану, як він тепер почувається. Правда, мама одразу в розмові спитала, та він одмахнувся жартом і перевів розмову на інше. Може, все-таки наодинці треба було виявити більшу увагу. Але ж він сам не згадував і більше турбувався, як вони влаштувалися, чи вона відпочила, а наодинці вони майже й не були. Ще все попереду.

Адина мати нічого не помітила. Він, попаливши цигарку, знову зайшов до кімнати. Мати щось їй казала, його тітка, та завжди не зводить з нього очей, як з малої дитини, аж дратує цим Аду. Зараз, на щастя, Ігор не дав можливості навіть спитати нічого, поцілував