У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

Замість усмішки дукиня закусила губу так, ніби хотіла вгризтись у вуалетку.

— Учора ми обідали з нею у Бланш Леруа, ви б її не впізнали, вона роздобріла — я певна, що це хвороба.

— Я саме казала панству, що вона скидається на жабу.

Дукиня Ґермантська пустила якийсь хрипкий звучок, знак,

що вона сміється для годиться.

— Мені й забулося, що то я зробила таке порівняння, — але в такому разі це жаба, яка зуміла порівнятися з волом. А втім, це не зовсім так, бо вона тільки черевата, це радше жаба при надії.

— Гм! Химерний образ, — мовила маркіза де Вільпарізіс, у душі горда на дотепність сестрениці.

— Але головне, що вона химерниця, — підхопила дукиня Ґермантська, з іронічним притиском на знайденому нею епітеті, як це вчинив би Сванн, — я-бо ні разу не бачив породільниці жаби. У кожному разі ця жаба, яка, зрештою, не домагається короля, — в такі жирухи вона пошилася, повдовівши, — обідатиме в нас на тому тижні. Я їй сказала, що про всяк випадок попереджу вас.

Маркіза де Вільпарізіс щось муркнула під ніс.

— Мені відомо, що позавчора вона обідала в дукині Мекленбурзької, — додала вона. — Був там Ганнібал де Бреоте. Потім він приходив до мене і переповідав, і, мушу визнати, дуже дотепно.

— На цьому обіді був хтось, хто більший дотепник за Баба-ла, — озвалася дукиня, бажаючи підкреслити цим здрібнілим ім’ям свою близиню з де Бреоте-Консальві. — Це Берґотт.

От уж зроду не думав, що Берґотта можна назвати дотепником; ба більше, як на мене, він належить до інтелігентної верстви, та й край, тобто, він незмірно далеко від таємничого царства, яке я узрів за пурпуровими фіранками ложі-бенуару, де пан Бреоте розважав дукиню і чудасійничав з нею мовою богів, провадив непомисльну розмову сен-жерменців. Це порушення рівноваги, те, що пан де Бреоте віддає перевагу Берґоттові, зажурило мене. Але ще тяжче я став побиватися, що ховався від Берґотта на виставі «Федри» і не підійшов до нього, коли почув, як дукиня Ґермантська мовить до маркізи де Вільпарізіс.

— Ось із ким я мрію познайомитися, — призналася дукиня, — у неї завше, як у мить духовного піднесення, було видно, як приплив цікавости до світил культури зударясться з одпливом аристократичного снобізму. — Це була б для мене така втіха!

Отакої: якби поряд зі мною сидів нині Берґотт, чого я міг легко домогтися, але що, як мені здавалося, знизило б мене в очах дукині Ґермантської, то потім вона, десь-найпевніш, запросила б мене до ложі й попросила привести до неї на сніданок великого письменника.

— Здається, він був не дуже привітний; його відрекомендовано дукові Кобурзькому, а він йому на відповідь нічичирк. — Дукиня Ґермантська підкреслювала цю цікаву рису так, ніби оповідала, як китаєць сякається в папір. — Він ні разу не сказав йому «ваша високість», — додала вона, очевидно, вражена цією подробицею не менше, ніж коли б протестант на аудиєнції у папи відмовився вклякнути перед його щасливістю.

Берґоттові вибрики зацікавили її, але вона його не гудила, радше ставила їх йому в заслугу, хоча сама не знала до путгя, яка ж це саме заслуга. Попри особливий підхід дукині Ґермантської до чудасії Берґотта, я згодом мав нагоду переконатися ось у чому: коли дукиня Ґермантська, на подив загалу, зауважила, що Берґотт дотепніший за пана де Бреоте, то вона була не така вже далека від істини. Такі судження-переверти, хай і кричущі, але, власне, слушні, висловлюються лише окремими світськими людьми, які переросли інших. Саме ці люди і креслять перший зарис тієї ієрархії вартостей, яку прийме нове покоління, відкинувши колишні цінності.

Граф д’Аржанкур, повірений на справи Бельгії, свояк маркізи де Вільпарізіс, вступив, кульгаючи, а слідом за ним двоє молодиків: барон Ґермантський і його високість дук де Шательро, і дукиня Ґермантська сказала дукові: «Як ся маєте, голубе Шательро?», сказала недбало і не зрушивши з пуфа, вона щиро приятелювала з матір’ю молодого дука, і той змалку звик її шанувати. Високі, щуплі, з золотавою шкірою і золотавим волоссям, типові Ґерманти, ці двоє молодиків здавалися згустками весняного вечорового світла, що заливало велику вітальню. За тодішнім звичаєм вони поставили свої циліндри біля себе просто на підлогу. Історик Фронди подумав був, що це вони заморочилися, що вони розгубилися мов той хлоп, який заходить до мерії і не знає, куди подіти капелюх. Гадаючи, ніби він рятує в біді цих незграбних і вовкуватих хлопців, він звернувся до них:

— Ба ні, панове, не ставте капелюхи долі, а то побрудняться.

Барон Ґермантський кинув на нього косяка, його очі світилися при цьому такою проразливою й колючою синню, що історик умовк.

— Маркіза де Вільпарізіс познайомила мене зараз із йогомос-цю, як його звати? — спитав мене барон.

— Пан П’єр, — відповів я півголосом.

— А далі?

— П’єр це його прізвище, він заслужений історик.

— Скажіть на Бога!

— Ні, зараз мода — класти на підлоги капелюхи, як учинило це панство, — пояснила маркіза де Вільпарізіс, — я теж ніяк не можу до цього призвичаїтися. Але краще вже так, ніж залишати капелюх у сінях, як це завжди робить мій сестринець Робер. Коли він до мене приходить, я кажу йому, що він схожий на дзиґар-майстра, і запитую, чи він не прийшов направити годинника.

— Ви оце говорили, пані маркізо, про капелюх Моле; так небавом дійдемо ми, як Аристотель, до розділу про капелюхи, — почав був історик Фронди, трохи підбадьорений втручанням маркізи де Вільпарізіс, але озвався так тихо, що, окрім мене, ніхто його не почув.

— Диво-дивне ця наша кохана дукиня, — промовив