Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Сфінкс похитав головою. Він дивився на Помпея оцінювальним поглядом, ніби щось зважував. Вирішував для себе якесь питання.

— Ні, — сказав він нарешті, відвертаючись. — Немає сенсу.

Помпей набув ділового вигляду. Навіть сигарету відкинув.

— Е, до кінця кажи. Ти про що?

— Ні про що. А де твій кажан?

Найменше Помпей сподівався такого питання. Спочатку він здивувався. Потім образився.

— Ти знущаєшся?

— Анітрохи.

Лице Помпея потемніло.

— Завтра закінчимо цю розмову. Про кажанка. Може, на той час у тебе в мізках станеться якесь прояснення.

— Може статися, — погодився Сфінкс. І засміявся. По-справжньому, без ніякого прикидання.

Я зітхнув з полегкістю. Нарешті хтось не витримав. Випав з образу, зіпсувавши гру собі й іншим. Мене це потішило, хоч я не міг зрозуміти, чому саме. Ну, граються собі люди, що в цьому поганого? Я не сумнівався, що зараз усе закінчиться, що сміх Сфінкса підхоплять інші, наплювавши на свої ролі. Одначе цього не сталося.

Помпей зобразив, що розлютився, промовив:

— Добре. Зустрінемося, — і потупав до Псів. Шоста оточила його, затуливши від нас.

Трохи згодом, поволі, кожен у власній музичній хмарці, розбрелися Щури. Нічого цікавого перед Кавником більше не очікувалося. Табакі кружляв на своєму Мустангу, перевисаючи до підлоги, напружено щось на ній видивлявся. Македонський видирав зі светра нитки.

— Чого ми чекаємо? — запитав Горбач. — У нас тут що тепер, польовий табір?

— У нас тут слина Великого Пса! — радісно відгукнувся Табакі, вдивляючись у щось малопомітне на паркеті. — Так я і знав, що він десь тут плюнув, дуже вже він був злий. Харкнув Ненавидячою Слиною. Її, звичайно, трохи затоптали, не без того, але тепер можна за милу душу навести на нього пристріт.

— Не смій чіпати всіляку погань! — гримнув на нього Сфінкс.

Табакі захихотів з іще більшим захватом.

Горбач провіз повз нас притрушеного крихтами булки Грубого, і я ув’язався за ними. Дуже хотілося кави. І про дещо порозпитувати Чорного.

Коли ми дісталися до спальні, виявилося, що Сліпого там немає. Чорний сидів на своєму ліжку. Табакі вивалив з шафи цілу купу якихось мішків та коробок і почав длубатися між них, раз за разом щось приміряючи й запитуючи, чи йому личить. Грубий ударився головою об край свого ящика та заревів. Македонський перетягнув на спільне ліжко також і його.

На той час, коли стало трохи тихіше, Чорний примудрився десь запропасти, тож поговорити з ним я не встиг. Я підповз до Сфінкса, який лежав з неприступним виразом лиця, закинувши ноги на спинку, і поцікавився, про який такий первісний закон казав Помпей.

До того, як я про це запитав, усі займалися своїми справами, але тут раптом відразу їх покинули, підійшли ближче й витріщилися на нас.

— Обожнюю Куряку, — забурмотів Табакі, підтягуючи до мене черговий мішок, ладований усяким мотлохом. — Ви тільки прислухайтеся, як він формулює свої питання!

Горбач, співчутливо дивлячись на Сфінкса, передав мені каву.

Македонський повиснув на спинці ліжка, не випускаючи з рук цукерницю. Надзвичайно круто ці люди вміли перетворювати все на цирк. Напевно, довгі роки тренувалися. Я пошкодував, що не поїхав за Чорним відразу, як тільки він вийшов.

Сфінкс навіть не зволив піднятися. Лежав, дивлячись у стелю, з протезами в рукавич­ках на череві. Але пояснив. Що закон, котрий так не сподобався Помпеєві, називається «Законом вибору». І закон цей такий старий, що в Домі вже ніхто не пам’ятає, коли і хто його придумав. Він зобов’язує будь-якого ідіота, який ним керується, — Сфінкс так і сказав: «ідіота» — померти за свого ватажка. Скажімо, якщо намічається переворот, той, хто керується цим законом, зобов’язаний захищати ватажка ціною власного життя. Здавалося, наче Сфінкс цитував якийсь задрипаний підручник. Висловлюючись у такому високому стилі, що до мене не відразу дійшов сенс сказаного. А коли дійшов, я мало не вилив усю свою каву. Горбач, який сидів поруч, дбайливо притримав мою чашку. Табакі душив сміх, тож він хрюкав, як божевільний.

— А до чого тут вибір? — запитав я.

— Вибір тут до того, що цього Закону можна було б і не дотримуватися. Теоретично.

— Дійсно, первісна хрінь, — погодився я з Помпеєм.

Табакі пояснив, що предки були людьми суворими, тож і нехороших законів у них водилося аж через край. «Темні були часи, Куряко, повір». Він знову захихотів.

Я поцікавився, чиїх предків він має на увазі.

— Наших, — обурився Шакал. — Тутешніх.

— Напевно, колись думали, що такий закон врятує ватажків від занадто частих замахів, — припустив Сфінкс. — І, ймовірно, спочатку він навіть працював. Вважалося, що чим кращий ватажок, тим більше людей зробить свій вибір на його користь, значить, тим менше буде шансів у претендентів. Хоча могли б і здогадатись, у що воно з часом виродиться.

Голова Лері вистромилася з міжліжкового проходу й виклала підборіддя на край матраца.

— Старші на цьому якраз і погоріли, — повідомив він. — У Загробиська Мавра сорок осіб сиділо «на виборі». Певна річ, мало хто вцілів.

Я запитав, хто такий Загробисько Мавр.

— Малий ти ще знати про такі речі, — похмуро відповів Лері та прибрав голову геть.

Я не сказав, що в такому разі, напевно, не варто було про це заговорювати. Я вирішив бути ввічливим і взяти посильну участь у їхніх безглуздих іграх. Тому запитав Сфінкса, що він мав на увазі, коли сказав Помпеєві «немає сенсу».

— Немає сенсу відраджувати його від бійки, — пояснив Сфінкс. — Він би мене не зрозумів.

— А ти збирався? — охнув Табакі. — Що, з глузду з’їхав? Як би це, по-твоєму, виглядало? Ти тільки подумай.

Сфінкс сів.

— Як би це не виглядало, — сказав він. — Треба було спробувати. Він же також людина.

— Він придурок! — заволав Табакі. — Абсолютний кретин!

— За це не вбивають.

— Ще й як убивають!

Вони верещали один на одного, зблизивши обличчя, мало не торкаючись носами. Так, ніби були в кімнаті самі. Ніби нікого поруч не було.

— Дуже навіть убивають, — повторив Табакі вже тихіше.

Сфінкс дивився йому в очі ще якийсь час, тоді відвернувся.

Я перевів подих. Велика гра досягла небувалого напруження. Їм майже вдалося переконати мене, що все це — насправді, що це не забава, що дійсно йдеться про життя і смерть. Судячи з лиць присутніх, під враженням були всі.

— І що? — запитав я. — Помпея вже ніщо не врятує?

На мене подивилися, як на хворого. Співчутливо та з жалем. Таким чином закінчувалися всі мої спроби зробити свій внесок у гру. Я зрозумів, що на сьогодні з мене досить. Що я більше не в змозі зображати дурника, якому потрібно все розтовкмачувати. Я сказав їм, що дякую. Сказав, що вони допомогли мені розібратися в усьому та що тепер я просто щасливий. Вони витріщилися на мене, як на цілковитого недоумка.

Я пив свою каву й більше нікого ні про що не питав.

Ми їхали та йшли в непроникній пітьмі. Повільно, як черепахи. Ліхтарики мало допомагали. Два бліді кружечки світла під колесами й ціла купа людей, які наступали одне одному на п’яти, спереду і ззаду. Три зграї, які спотикалися потемки, і нам ще пощастило, що Пси на перший уже зійшли. Коли ми проїжджали