У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

ту саму постать богині Куазевокса, яка обчаровувала колись золоту молодь і яку нині оспівували віршомази у своїх буриме, — до того ж вона виробила в собі штивну, підбадьорливу гоноровитість, як усі, хто, зазнавши опали, мусить завжди запобігати, — кивнула з крижаною величчю і, показавши спину, вже не зважала на мене, ніби мене для неї не існувало. Всією своєю позою, не позбавленою двозначности, вона ніби казала маркізі де Вільпарізіс: «Як бачите, мені на знайомстві не залежить, і хлопці — ні під яким соусом, пащекухо ви слизькоязи-ка, — мене не цікавлять». Проте за чверть години, користуючи-ся з рейваху, аби втекти, вона шепнула мені, щоб я прийшов цієї п’ятниці до неї в ложу, де має бути ще одна з трьох дам, чиє славне ім’я, — вона була, зрештою, з дому Шуазель, — справило на мене сильнюще вражіння.

— Пане, ви хочете писати про дукиню Монморансі? — спитала історика Фронди маркіза де Вільпарізіс тим шорстким тоном, який несамохіть, — а тут ще й давалися взнаки приховане невдоволення, стареча дратівливість і хіть наслідувати сливе хлопський тон давньої аристократії, — потьмарював її надзвичайну ґречність. — Оце-то покажу вам портрет — оригінал лувр-ської копії.

Вона встала й поклала пензлі біля квітів. Хвартушок, який вона надівала, щоб не замазатися фарбами, підкреслив її вигляд майже селючки, якого їй надавали великі окуляри та чепчик на відміну від її вичепуреної служби: камердинера, що підносив чай і тістечка, ліврейного та лакейчука, на якого вона задзвонила, аби освітив портрет дукині де Монморансі, абатиси одного з найславетніших кляшторів східних кресів Франції. Всі повставали.

— Ось що цікаво, — озвалася вона, — у ці кляштори, де наші прабабусі бували абатисами, не допускалося дочок французького короля. То були капітули дуже замкнутого характеру.

— Не допускалося дочок французького короля? Чому? З якої речі? — спитав здивований Блок.

— Тому, що династія французьких королів заплямувала себе мезальянсом.

Подив Блоків зростав.

— Принизила себе мезальянсом? А з ким же?

— Посвоячившися з Медічі, — відповіла маркіза де Вільпарізіс якнайнатуральнішим тоном. — Гарний портрет, еге ж? Чудово зберігся, — додала вона.

— Любонько! — сказала дама, учесана під Марію-Антуанепу. — Пам’ятаєте? Коли я привела до вас Ліспа, він сказав, що це копія.

— Ліст для мене авторитет у музиці, а не в малярстві! Зрештою він був уже рамолік, та я й не пригадую, щоб він говорив щось таке. І зовсім не ви привели його до мене. Я разів із двадцять обідала з ним у княгині де Сайн-Віттгенштайн.

Алісин постріл влучив у «молоко»; вона замовкла і скам’яніла. Її обличчя, покрите грубим шаром пудри, здавалося витесаним з каменю. Зі своїм шляхетним профілем вона скидалася на поставлену на триріжному і покритому накидкою моховитому цоколі захирілу паркову богиню.

— А! ще один гарний портрет! — сказав історик.

Двері відчинилися, ввійшла дукиня Ґермантська.

— Як ся маєш? — сказала їй без„кивка голови маркіза де Віль-парізіс, вийняла руку з кишені хвартушка, подала її новоприбулій, після чого знову звернулася до історика: — Се портрет дукині де Ларошфуко.

Молодий служник із зухвалим виглядом і гожим личком (виточеним з такою досконалістю, що його червонястий ніс і ледь запалена шкіра немов ще зберігали слід різьбярського чекана) ввійшов, несучи візитівку на таці.

— Це той самий пан, який уже кілька разів приходив до вашої ясновельможности.

— Невже ви сказали йому, що я приймаю?

— Він почув гомін.

— Гаразд, упустіть. Мені його десь відрекомендовано, — проголосила маркіза де Вільпарізіс. — Він сказав, що йому дуже хочеться візитувати мені. Я його в цьому не заохочувала. Але він уже вп’яте трудняється, не треба кривдити людей. Панове! — звернулася вона до мене і до історика Фронди. — Дозвольте вам рекомендувати мою сестреницю, дукиню Ґермантську.

Історик низенько (так само, як я) вклонився; мабуть, він гадав, що дукиня відгукнеться на уклін якимись щирими словами, бо очі в нього заблисли і він розтулив уже рота, але його остудив вигляд дукині Ґермантської. Дукиня з пересадною ґречністю подалася всім тілом, ніби воно було саме по собі, вперед, потім, якимсь дуже точним рухом, випросталася, тоді як погляд її ніби не зауважив, що перед нею хтось стоїть; легким зітханням вона показала, наскільки ніякі, потрапивши на її очі, ми з істориком, а трепетанням ніздрів передала цілковиту байдужість її нічим не поглинутої уваги.

Увійшов невчасний гість і з наївним та палким виглядом рушив просто до маркізи де Вільпарізіс; був то Леґранден.

— Я вельми вам вдячний, пані, що ви зволили мене прийняти, — сказав він, наголошуючи на слові «вельми», — ви зробили старому скитникові рідкісну й вишукану втіху; запевняю вас, що її відголос...

Аж це він побачив мене, і його мов заціпило.

— Я показувала цьому добродієві прегарний портрет дукині де Ларошфуко, дружини автора «Максим», це наша родинна реліквія.

Дукиня Ґермантська, привітавшися з Алісою, перепросила, що не могла цього року, як завжди, побувати в неї.

— Я все про вас знала від Магдалени, — додала вона.

— Вона у мене вранці снідала, — сказала маркіза з набережжя Малаке, рада-радісінька, що маркіза де Вільпарізіс похвалитися тим самим не може.

Тим часом я розмовляв із Блоком. Побоюючись, як би він мені не заздрив, оскільки його стосунки з батьком, як він сам признався, зіпсувалися, я заявив, що він усе-таки щасливіший за мене. Я це сказав йому, щоб розрадити. Але така люб’язність легко переконує людей самолюбних або викликає в них хіть переконувати інших. «Атож, я живу розкошуючи, — врадувано підхопив Блок. — У мене троє братів-товаришів, більше і не треба, чарівна коханка, я щасливий по вінця. Мало до кого зі смертних Батько Зевес такий милостивий».