Фортеця для серця - Олена Печорна
Леся сиділа, низько схиливши голову. Кожне дальше слово гострим лезом відтинало невидимі крила.
— Олександре Вадимовичу, я інакше не можу… Правда! Бабусі сімдесят дев’ять… Який центр? Найкращі ліки — рідні стіни й рідні… люди. Наша сусідка, тітка Дуся, доглядає бабусю, коли мене нема. Вона чуйна й добра жінка, кращої опіки годі й шукати. Правда! Вона готова бути поруч із бабцею день і ніч.
— То в чому проблема? Лесю, ти не можеш кинути навчання.
Дівчина видихнула одним духом, немов під водою. І не знати, чи вдихнеш знову, чи повні легені води набереш.
— Її очі…
— Що з очима?
— Туга. Вона такого кольору… безіменного. Минулих вихідних я запізнилася на автобус і пішки йшла кілька кілометрів. Звісно, зателефонувала, попередила. Але коли підступила до будинку, Олександре Вадимовичу, у вікні були її очі. Тужливі, застиглі, ледь-ледь живі. Бабуня, певно, сиділа б до ранку або й до нового пришестя, доки б не діждала своєї дівчинки. Розумієте?
— Не зовсім.
— Знаю, що вона житиме тільки тоді, як я буду поруч. Поки що так. Може, за рік чи два…
Чоловік спохмурнів, дістав із шухляди пляшку найдорожчого коньяку, налив склянку й випив одним ковтком, сидячи за робочим столом, чого не дозволяв собі ніколи. Тримав для гостей, різних там комісій, нарад… а тут не втримався. Дивився на зеленооке дівчисько й розумів, що самогубця, закопує себе живцем у клятих, Богом забутих, закинутих і пропащих Бувальцях. Господи! Ще ж і назва яка! Були…
— Слухай. Як хочеш, але випущу з кабінету, тільки якщо лишишся на заочному відділі. Переживе твоя бабця кілька тижнів сесії. Зрозуміла? Навіть чути більше нічого не хочу. За документами сам особисто простежу.
— Та я ж про це й прошу.
— Чув уже. Просить. Слухай, Лесю, і ще… Картини свої останні… вересневі… Дай мені до часу. З грошима ж сутужно? Чого мовчиш? Отож. Де ж на селі гроші? Не в землі ж зариті? Як удасться, то спробую щось продати. Не віддати, а продати. Звісно, сум захмарних не обіцяю. Сама знаєш, художники стають багатими тільки по своїй смерті… Але тобі до того далеко. Що зможу, те зроблю. Звісно, краще було б лишити… виставку організувати… Ото життя! Такий талант — і в злиднях! Ще й у селі! Вирок, та й годі!
Леся вдячно зиркнула з-під бровенят і всміхнулася:
— Ви мій завжденний рятівник!
— Дурень я, Лесю, дурень! Не зміг такого таланта втримати коло себе. Ет! Життя…
* * *
«Мені сьогодні вночі чулися пісні цвіркунів.
Ось. Лежу й намагаюсь уявити їхні крихітні скрипки.
На своєму дев’ятому поверсі.
Хіба з такої висоти можна почути комашку в траві?»
Леся вдруге перечитала нове повідомлення, підвелася з ліжка, підступила до вікна, висунула голову якнайдалі в стиглий вечір і завмерла.
Співають? Авжеж. Чи не востаннє. Бо осінь. Трави сухі. Вересневе небо перекотилося в жовтень, а той круглий, мов місяць, що над головою завис. Тиша. Здається, навіть інші планети слухають гру крихітних скрипок. Дівчина швидко, щоб не передумати, натискає кнопку виклику. Довгі-довгі гудки, а потім знову самі цвіркуни в травах. Не відповіли. Дівчина дивиться на телефон у долонях, немовби він може знати, хто ж там, по другий бік зв’язку? Чиї пальці тремтять, а голос… Чи є він? Леся зітхає. Може, так треба? А потім нашвидкуруч друкує відповідь:
«Спасибі за нічний оркестр під вікном. Могла ж і проґавити».
Хвилина. Лише хвилина тиші — і телефон сповіщає про отриману есемеску. Смайлик і коротке «Добраніч!». Дівчина усміхається. Що ж. Нехай. Хочеш бути таємницею? Будь ласка. І вже сонно шепоче по дорозі до ліжка: «Добраніч і тобі!»
Уранці Леся найперше намагається віднайти в траві бодай одного цвіркуна, щоб розгледіти його як слід. Однак осінь ховає останню згадку про тепле літо з його невидимими оркестрами в травах. Це ж треба!
— Ну от! Уже зовсім осінь!
Леся щодня порядкує на городі, даючи ладу останнім грядкам. Учора ламала кукурудзиння, складала у величенькі купи й палила. Багаття рвалося до нічного неба, немов збиралось і його підпалити. Красиво! Сьогодні домовиться з дядьком Тихоном про сіно. Довелося докупити, бо Ромашці на зиму може не вистачити. Дядько має привезти його возом, а вона до вечора тягатиме його на горище й пропахне наскрізь луками. А ще треба приготувати обід і вечерю. Може, борщ? З червоною квасолею. У печі. Щоб пахло на весь двір. І бабусю треба вивести під небо. Вона сьогодні має зробити вісімнадцять кроків, бо вчора їх було сімнадцять. І так щодня — на один крок більше.
— Лесю…
— Що? Тобі зручно отут?
Старенька сиділа на стільці, закутана в теплу хустку — подарунок тітки Дусі — аж до п’ят, і вдивлялася в осінню вись. Там ґелґотали дикі гуси. Їх не було видко, але було добре чути. Птахи покидали рідні гнізда й летіли на довжелезні півроку під інші небеса…
— Лесю… Це я на весну й до сина дочалапаю.
Леся сховала очі. Вона вже кілька разів була на батьковій могилі без бабусі. Старенька не просила, але Леся знала, що так треба заради спокою хворої. І ось. Будь ласка.
— Звичайно. Удвох підемо.
— Неодмінно. Бо вже п’ятий місяць не бачилися… П’ятий місяць…
Час справді округлювався, накочувався й нагромаджувався. Леся відчувала, що її законсервували в ньому. Вкинули, як метелика в банку, і тепер спостерігають збоку. Чи не злетить, бува?
Їй було тісно. Так тісно, що повітря бракувало. Дівчина не прогулювалася до крамниці, а брела напівмертвим селом. На кожній-кожнісінькій вулиці чорніли вікна мертвих хат. І з кожним роком оте невидиме кладовище розросталося, збільшувалося і, неначе пухлина, поглинало все село. Люди роз’їжджалися. Хто куди, аби звідси. Улітку ще хоч дачники оживляли сільську тишу, а взимку на селі лишалося, мабуть, коло сотні людей. Та й то старих-древніх, що стерегли чи то минуле, чи загублений рай.
— Як ти тут витримуєш, Лесю?
— А що лишається, Вікусю?
Подруга замовкала. Не мала що відповісти. Таки не лишалося нічого.
— А знаєш, я маю тут час,
