Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

Завідувач відділу освіти, червоний як буряк, схопився з місця.

— Мадемуазель Феріде-ханим-ефенді наполягає на тому, щоб викладати в сільській школі. Але я переконаний, що вона краще прислужиться нашій справі, як викладачка французької мови в центральній жіночій педагогічній школі.

Я здивовано глянула на нього. Він же кинувся пояснювати мені по-турецькому:

— Ви ж не сказали, що закінчили французький пансіон і знаєте мову. Тепер справа міняється. Я клопота-тиму за вас перед міністерством. А поки прийде наказ, працюватимете поза штатом. Завтра зранку й починайте викладати, гаразд?

В житті завжди так — після всіх злигоднів людині судиться нарешті щастя. Недаремно ж мені казали: «Якщо п’ятнадцять ночей темні, то ще п’ятнадцять такі місячні…» Тільки я й не сподівалася, що місячне проміння проб’є темряву саме тепер, ось в цю мить.

Я згадала Мунісе. Тільки тепер вона постала перед моїми очима не бідною дівчинкою, що грається в кімнатчині готелю з козенятком, а чудово вбраною панночкою, котра бігає в саду довкола клумби з обручем перед гарненьким будиночком.

Коли ми прощалися, Крістіана одвела мене в куточок.

— Феріде, я хочу запитати про нього. Ти ж була заручена, а чому ж не одружилася?

— Ти не відповідаєш? Де твій наречений?

Я похилила голову й дуже тихо промовила:

— Минулої весни ми втратили його…

Крістіана розхвилювалася.

— Як, Феріде? Ти кажеш правду? Біднесенька моя Чаликушу. Тепер я розумію, чому ти тут.

Вона стиснула мені пальці, і її рука затремтіла.

— Феріде, ти його дуже кохала, адже так? Не ховайся, моя дівчинко. Ти не хотіла цього казати, але всі й так знали.

У неї забринів голос, а очі дивилися задумливо кудись у далеч, ніби вона пригадувала забутий сон.

— Ти мала рацію, його не можна було не любити. Він кілька разів приїжджав до тебе в пансіон, там я й побачила його уперше. Який він був? Геть не схожий на інших? Як жаль. Я так співчуваю тобі, Феріде. Мабуть, немає страшнішого горя для дівчини, як смерть судженого…

«Я так співчуваю тобі, Феріде. Мабуть, немає страшнішого горя для дівчини, як смерть судженого…»

Коли це ти сказала, Крістіано, я похилилася головою ще дужче, заплющила очі й промовила:

— Так, це правда…

А що ж я мала сказати ще? Я й так сказала тобі неправду. Адже я знаю, що для дівчини є ще й більше горе. Побачити судженого мертвим — це не найстрашніше.

Адже лишається втіха… Коли минають місяці, роки і якоїсь ночі десь на чужині в темній холодній хатині можна уявити собі лице судженого й з повним правом сказати: «Останній погляд його очей належав мені…» І тоді вустами серця можна поцілувати той коханий образ… А я, Крістіано, не маю права на це…

19 березня

Сьогодні вранці я почала роботу в жіночій педагогічній школі. До нового місця я, мабуть, швидко звикну. Та, коли я скажу, що після Зейнілер, мені тут не сподобалося, ви, мабуть, не повірите.

Мої колеги, здається, непогані люди, а учениці — такі самі, як і я, деякі навіть старші, справжні вже жінки.

Директор теж славний, чоловік, звати його Реджеп-ефенді, він носить завій. Коли я прийшла до школи, муавіне-ханим [71] одразу ж повела мене в кабінет директора й попросила зачекати, мовляв, Реджеп-ефенді пішов у відділ освіти, та незабаром повернеться.

Півгодини розглядала я через вікно сад, та ще намагалася прочитати марудну писанину на таблицях, порозвішуваних по стінах.

Та ось директор прийшов. Дорогою його захопила злива, й він у своїй ляті[72] геть змок.

Він побачив мене й сказав:

— Ласкаво просимо, дочко. Мені щойно сказали про тебе у відділі. Пошли нам, аллах, свою сподобу!

У директора було повновиде, мов місяць, обличчя, з кругленькою сивою борідкою. Щоки червоніли, мов яблука, а ще він був зизоокий.

Він глянув, як течуть з нього дощові патьоки, й сказав:

— Щоб тебе аллах покарав! Забув узяти парасольку. Недаремно ж кажуть, через дурну голову й ногам лихо, але цього разу лихо моїй ляті. Даруй мені, дочко, я трохи обсохну.

Він почав скидати з себе ляту, і я схопилася на ноги.

— Ефендім, я зайду пізніше, щоб вас не турбувати…

Реджеп-ефенді показав мені рукою, щоб я сіла:

Що ти, голубко… Які тут можуть бути умовності… Я тобі, вважай, батько…

Директор скинув ляту, і я побачила на ньому не то лейбика, не то сорочку з жовтого єдвабу в синю смужечку. Через те що був комірець, одежину можна було сприйняти за сорочку, але коли зважити на кишені, то вона скидалася на лейбика.

Реджеп-ефенді присунув до печі стільця й протягнув до вогню свої здоровезні черевики, підбиті грубезними вухналями, схожими на ті, якими підковують коней.

У нього був на диво сильний голос, від якого аж у вухах дзвеніло, наче хто біля тебе бив кувадлом. Звук «к» він вимовляв, як «г».

— Та ти, дочко, ще сама дитина, — сказав він.

Мені ж уже набридло чути скрізь одне й те саме.

— Так ось, дочко, сьогодні ти працюєш, а завтра можеш — гоп! — і вискочити. Не дай боже тільки. Але утриматися на роботі важче, аніж її отримати. Отже, ти пильнуватимеш роботи. Мої вчительки мені — що дочки. У нас потрібно бути особливо статечним. А то була одна соромітниця, будь вона неладна, то я навіть завідувача відділу освіти не питав, а зразу з роботи прогнав, за двері!.. Чи не так, Шехназе-ханим, га? Чи ти заприсяглася мовчати, чи що?

Шехназе-ханим — це муавіне. Вона мала вигляд літньої хворобливої жінки. Перш ніж щось сказати, вона довго кашляла. Я помітила, що вона вже давно хоче устряти в розмову.

— Так, саме так і було, — роздратовано вигукнула вона, а потім, ніби боялася втратити нагоду висловитися, додала: — Гамали[73] не погоджуються менше як за два меджідіе. Що робити?

Реджеп-ефенді схопився на ноги, ніби йому затлілися підковані підбори, з яких уже йшла пара:

— Ви гляньте на цих триклятих, щоб їх дідько вхопив! Ось звалю на спину ношу й сам потягну! Отак і зроблю! Іди й скажи їм, що я такий причинний, що так і зроблю! — А потім знову повернувся до мене й сказав — Ти бачиш, що я зизоокий? Але присягаюся аллахом, я своїх очей і за тисячу лір не продам. Я ними як гляну, то глузд швидко дорогу знайде. Тобто я хочу сказати, що дівчина повинна мати розум, бути гречною

й вихованою. Мусить