Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

— Так, ефендім, студентки вже в аудиторіях.

— Ну ходи ж, дочко, я познайомлю тебе зі студентками. Тільки, бога ради, піди спочатку гарненько вмийся.

Директор, щоправда, знітився, коли це сказав, промовив якось тихо. Я ж розгубилася, невже ж у мене замур-зане обличчя?

Я глянула на муавіне-ханим, та на мене — обидві нічого не розуміли.

— У мене щось на обличчі, ефендім? — запитала я.

— Дочко, у жінок є природний непереборний потяг малюватися, але ж вчителька не має права заходити до класу з нафарбованим обличчям та помальованими очима. Сьогодні я зауважу тобі ще по-батьківському.

— Мюдір-ефенді, але ж я не малювалася. Та й узагалі я ще ніколи не вживала рум’янку.

Реджеп-ефенді недовірливо вдивлявся в моє обличчя й прибалакував:

— Що ти кажеш, га? Що ти кажеш?

Нарешті я зрозуміла в чому справа й, не втримавшись, засміялася.

— Мюдір-ефенді, мені й самій прикро за моє обличчя. Та що вчиниш, коли аллах так помазав, що й водою не змиєш.

Засміялася й Шехназе-ханим:

— Реджеп-ефенді, це власний рум’янок у ханим.

Наш сміх перекинувся й на директора. А сміявся він

зовсім не так, як інші. Ці «га-га-га» звучали в нього якось нарізно, мовби він їх так навмисне уривав, щоб навчити першокласників добре вимовляти звуки.

— Диво, та й годі… Отже, від аллаха… Аллах обдарував… Муавіне-ханим, чи ти бачила коли таке ясне обличчя? Дочко, може, тебе мати малою замість молока годувала трояндовим варенням? Гай-гай…

І все-таки Реджеп-ефенді видався мені славною людиною. У мене став гарний настрій.

Мюдір-ефенді одягнув свою ляту, яка ще парувала, і ми пішли в аудиторію.

Ще в коридорі через шибку я побачила своїх учениць. Боже мій, як їх багато. Я дуже переполошилася. Майже всі — такі як я, дорослі, й не менше як п’ятдесят. Я губилася під їхніми пильними поглядами. Якби директор

в ту мить вийшов, було б мені непереливки, бо я зовсім знітилася. На щастя, він любив керувати та відчувати, що його слухають:

— Ну-бо, дочко, ставай за кафедру!

Відтак, ледве затягнувши мене за неї, він почав довгу промову. Боже милостивий, чого він тільки не набалакав!

— Якщо європейці перейняли від арабів медицину, хімію, астрономію та математику, то чому ж ми шиємося в дурні й не перехоплюємо від європейців усього найновішого, що є в науці? Увійти в скарбницю європейської науки й поступу, оволодіти готовими знаннями — це грабунок, але законний. Це грабунок без гармат, без рушниць, а з допомогою французької мови.

Ходжа-ефенді захопився не на жарт. З його, здавалося, залізного горла лунав такий голос, що аж у вухах закладало. Він тикав на мене пальцем і кричав ученицям:

— Ключ до знань, що їх надбав світ, має в своїх руках оця крихітна дівчинка. Не дивіться, що вона мала! Зате носить в собі дивні перли. Тягніться до неї, ухопіть її за горло, вичавіть з її рота, мов з лимона, якомога більше знань…

Я відчула, що мене ось-ось ухопить один з тих проклятих приступів реготу, і тоді я не встою на місці. Боже, який то буде сором! Та ось я наважилася глянути на дівчат — вони сміялися. Отже, тепла усмішка вже зв’язала мене з моїми ученицями. Я думаю, що цими поглядами й усмішкою ми вже проявили нишком взаємні симпатії.

Коли сміятися почали вже голосніше, директор нарешті помітив це. Він ударив кулаком по кафедрі, обвів дівчат своїми страхітливими сизими очима, яких не продав би й за тисячі лір, і гримнув:

— Це що таке!.. Що це таке, питаю? Вам як мед, то й ложкою!.. О, цьому жіночому поріддю ніяк не можна давати потачки, але я вас приборкаю! Позакривайте мені роти! Бач, повишкіряли зуби, як розварений часник.

Та дівчата щось не дуже зважали, злякалася, мабуть, тільки я.

Директорова промова тривала ще добрих п’ятнадцять хвилин. Коли ж у класі дужчав сміх, Реджеп-ефенді бив кулаком по кафедрі й кричав напівжартома, напівсерйозно:

— Чого щирите зуби? Я ось принесу «обценьки»!

Вже наостанку він ще раз прокричав:

— Дужче її вхопіть, не відставайте від неї, вичавіть з її рота, мов з лимона, якомога більше знань. Коли ж ні, то хай прокляті будуть ваші прадіди, хай гірким буде вам хліб, яким годують вас батьки й матері, наша земля і народ!

І він вийшов.

Я лишилася сама, віч-на-віч з аудиторією. Ніколи не думала, що ця мить буде така тяжка. Пустунка Чали-кушу раніше могла без угаву говорити з ранку до вечора, а зараз їй заціпило, мов соловейку після шовковиць. Що ж їм сказати, в голові жодного гарного речення… Та ось я не втрималася й мимохіть усміхнулася. Дівчата, слава богу, вирішили, що я ще й досі сміюся з директора, й теж усміхнулися. Я підбадьорилася й сказала:

— Ханим, я трохи знаю французьку мову. Буду щаслива, коли й ви скористаєтеся з цього.

Десь подівся острах, думки пливли легко й вільно. Я відчула, що дівчата помалу проймаються до мене симпатією. Як приємно звертатися до дорослих дівчат: «Ханим!» Погано, що вони надміру люблять сміятися. Я не боронила б, але ж, не дай боже, в шибочку зазирнуть зизуваті очі Реджепа-ефенді, котрі варті більше, як тисячу лір. Тому я вирішила зробити ученицям зауваження:

— Ханим, ваш сміх повинен бути не більшим, як усмішка. Я не можу покарати вас отими «обученьками», що про них казав пан директор, у мене їх немає. Але я розгніваюся.

А все-таки перший урок був гарний. Коли я вже виходила з аудиторії, одна дівчина підійшла до мене й пояснила, що обученьки— це не що інше, як обценьки. Директор намагався елегантно лякати тих, хто занадто любив сміятися: «Зуби повириваю обученьками!»

28 березня

Я дуже задоволена моїми ученицями, навіть дуже. І вони мене полюбили, не відстають навіть на перерві. А щодо колег, то і їх я не назву поганими людьми. Є, правда, й такі, що ставляться до мене холодно, або стануть десь в кутку кімнати й зиркають, перешіптуючись. Нічого доброго про мене вони там, звичайно, не нашіптують, та дарма… Навіть у своїй родині — й то не всіх полюбляєш. Серед усіх мені найдужче подобаються дві милі вчительки. Це діти Стамбула — Незіге і Вас-фіє. Вони й на мить не розлучаються. Але муавіне-ханим порадила мені близько не знатися з ними. Не знаю тільки чому. Тут я зустріла й двох знайомих. Перша — це та висока вчителька з чорними