Дворіччя. Книга українця - Мирон Козак
...Однак священство одружених у Східній Церкві теж дало прекрасні докази душпастирської ревності. У боротьбі з комуністичним режимом одружені священики виявили не менший героїзм, ніж целібати. Як зазначав кардинал Йосиф Сліпий, супроти комуністів вони поводились так само, як їхні колеги целібати.
...Обираючи целібат, священик обирає для себе — як власну — дівичу любов Христа до Церкви, черпаючи з неї силу надприродної плідності.
Особисто ніколи не почувався самотнім...»
Кожен вільний обирати свій шлях до Бога! Але чи можна цілком осягнути Бога без жінки?.. Ні! Як і жінці неможливо зробити це без чоловіка.
...Садибу-музей кардинала Йосифа Сліпого в селі Заздрість (сусіднє з моїм Дворіччям) доглядають молоді черниці-василіянки. Гарні, розумні, доброзичливі, роботящі, достойні дівчата. Кожна носить на правій руці золоту обручку. Чому? Охоче пояснюють: «Ми — наречені Христа». А гарні хлопці з того ж села не можуть знайти собі добрих дружин...
Їхав я із Заздрості і згадував вірш поета української діаспори в Нью-Йорку, також уродженця Тернопілля Богдана Бойчука — «Монахиня». Його варто навести тут цілком:
У чорний шовк старанно загорнула груди і спілість свого лона, щоб перейти холодно крізь життя: не знаючи ні болю родження, ні сліз, в яких живуть пісні. І тільки кінчиками білих пальців просувала мертві дні, як вервицю, і почуття, мов квіти, укладала між жовтими листками молитовника. І до кінця вмивала руки шепотом молитви, щоб простягнути їх, пречисті, по чашу, виповнену вщерть спасінням: забувши дати жебракові, щоб помолився за гріх її неживого життя. Фарід «хімічить» чорноземи
В останні тяжкі часи на українських чорноземах господарюють орендарі з нечуваними раніше у наших краях іменами. У Дворіччі, приміром, усім заправляє людина, яку зовуть Фарід. (Чого ж дивуватися, коли так званим першим національним українським телеканалом керує таваріщ Бенкендорф, а освітою заправляє Табачнік!)
Фарід — людина приємна з усіх боків: не матюкається, сповідує якусь сектантську релігію, уважно всіх вислуховує і платить щороку за орендовану у дворічан землю. Мені, наприклад, він минулої осені заплатив аж (аж!) чотири тисячі гривень за сім гектарів землі.
Враховуючи таку величину орендної плати, Фарід розумно закриває очі на випадки крадіжок його врожаїв. (Земля ж віддана йому майже задармо, а вкрадуть небагато).
Врожаї ж у Фаріда добротні. Він мало переймається тим, що усе те виростає, як на дріжджах, після щорічного внесення у дворічанські грунти фосфору, калію, магнію, пестицидів, фунгіцидів...Словом — одна хімія, а гноєм на наших полях уже давно й не пахне. Навіть за совіцьких колгоспів треба було обов’язково вносити у грунт органіку, за невиконання відповідних планів строго питали в райкомі партії.
Один мій дворічанський сусід тихо поділився зі мною таким фактом: його корова не захотіла взимку їсти січки із соломи, привезеної із Фарідових хімізованих полів...
Тепер новітні орендарі «роблять гроші» з нашої землі, варварськи виснажуючи українські чорноземи, аніскілечки не переймаючись їх майбутнім. Майбутнього ж при таких «господарях» наша земля не має. І ми не маємо...
Найкраще в світі пахне хліб печений...Щоранку Дворіччя наповнюється божественним запахом свіжоспеченого хліба. Пам’ятаю цей запах з раннього дитинства, коли мої бабуся виймали з печі великі рум’яні буханці, випечені на дровах.
На дровах у Дворіччі печуть тепер хліб тільки у приватній пекарні Мирона Сидора. Мій тезка і земляк одружений з моєю троюрідною сестрою Лесею. До власної фірми «Сидор-хліб» вони йшли довгим і тернистим шляхом.
Після розвалу Радянського Союзу давали собі раду як могли, довелося вкусити й гіркого заробітчанського хліба в Іспанії. Леся там захворіла, вирішили повернутися додому. І вже не гнути спини на когось, а шукати свою справу.
Пошуки ті були тривалими і болючими. Довелося Лесі і Мирону та їх обом синам, Михайлу і Миколі, сповна відпити з тої гіркої чаші, на якій було написано «Новітня українська незалежність»: рекет і побори податківців, сотні перевіряючих, кожному з яких треба було «дати» (хотілося б у морду, а доводилося — у кишеню).
Ці тернисті і тривалі пошуки з Божою поміччю завершилися створенням приватного підприємства «Сидор-хліб». Пекарню збудували на подвір’ї, де жили колись Лесині діди і батьки (хата їх, збудована ще у 1922 році, і зараз жива та здорова).
Печі у пекарні мурував майстер-грузин за особливою технологією. У них можна випікати навіть грузинський лаваш. Усе печуть з якісного борошна виключно на живому вогні Палять грабовими дровами. Смак хліба, батонів, калачів, лавашів, булочок з часничком — неповторний. Мирон має кілька кіосків у Тернополі, де кожного дня зранечка люди вже чекають на продукцію його пекарні.
А моя кохана Валюня цілує той хліб і молиться за здоров’я Лесі і Мирона. Я ж вчу її молитися перед святим хлібом по-нашому:
Дажбоже наш! Хліб даєш нам в добрий час. На щастя, на здоров’я, на життя Дай нам їжу і пиття. Вулкан прокинеться!
24 серпня 79 року раптово прокинувся вулкан
