Дворіччя. Книга українця - Мирон Козак
«Бог є настільки національним, наскільки виражена національна образотворчість. Тому Політика Космосу може бути тільки національною, щоб не обезличити Господа». Так каже сучасний український мислитель з даром художника і провидця Орест Хмельовський.
Лише нова єдина українська церква згуртує українців, огорне їх силою, укріпить мудрістю. Церква, увійшовши у яку, волхв-ясновидець голосно скаже «Слава Україні!» І почує від усіх рідновірів — «Героям слава!».
А слава українських героїв іде до нас з глибини тисячоліть. «Краще ж би порубаним бути, ніж полоненим бути!», — каже автор «Слова про похід Ігорів», київський лицар-патріот, і нагадує нам, що ми не потомки біблейського Адама, а внуки Дажбожі, що вітри наші — внуки Стрибога, а сонце — не твориво юдейського Саваофа, а тепло нашого рідного Сварога. І коли він пише — «Встала кривда у військах Даждьбожого внука», то має на увазі цілий народ русичів-українців. І ці слова писалися через двісті років після насильницької християнізації Києва!
І ще такі слова щонеділі мали б підноситися до неба у новій українській церкві (за ідеями Богдана-Ігоря Антонича, Костя Шишка та доктора філософії Галини Лозко):
Богам — слава, Предкам — пам’ять, живим — здоров’я!
Будете синами своїх Богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця!
Це бо очищує серце наше, і ми відрікаємось од злого.
Хай Бог нас силою укріпить і мудрістю огорне!
Хай сонце — Прабог всіх релігій — золотопере й життєсійне, благословить наш дім крилатий.
Веселі будьмо, вітаючи радо юную Лелю, щедрую Ладу!
Вірую: В усіх Українських Богів, єдиних у Сварозі, Вічних і незнищенних, Як Всесвіт. Вірую: В триєдність світів Права, Ява і Нава, Створених Сварогом і удержаних в Ньому. Вірую: В Божественне народження українців — Онуків Дажбожих, і в силу Предків, Яка перебуває з нами завжди. Вірую: В радість життя вічного, В чистоту душі праведної, Яка ніколи не зникає, А переходить у нове тіло. Наша Віра правдива, бо Право славимо! Віра врятує вірних!
Така нова українська церква вже є. Прихожан у ній ще так мало, як мало було перших християн у Римі. Але колись про них скажуть, що були вони тими, «ким зайнялось і запалало» — бо не відцуралися від себе, мали волю бути собою і нацією.
Животворящі іскри рідного Богорозуміння, розвіяні тисячолітніми вітрами з попелищ 988 року, дивом дивним збереглися у давніх щедрівках і колядках, піснях і легендах, священних текстах Велесової Книги і Слова про похід Ігоря. З них розгориться Великий Вогонь духовного просвітлення й очищення України. Збудися, будь собою, Україно!
Сучасні українські рідновіри терпеливо роздмухують ці Божественні іскри — запалюють «духовности нової смолоскип». Це слова з поеми незабутнього Михайла Ореста «Повстання мертвих». Вісім рядків з неї треба знати напам’ять:
В єстві живущих, плоттю обважнілім, Духовности нової смолоскип Вони розпалять радісним зусиллям І в серці збудять аромати лип. І де був хід, там буде літ співучий; Біля джерел несмертної води Розкриється для душ тропа квітуча До синіх царств магічної звізди...
...Райнер Марія Рільке після подорожі Україною влітку 1900 року написав одного з найоптимістичніших своїх віршів, в якому, кажучи словами Шевченка, «щось пророче йому вже заглянуло в очі»:
Все буде знов могутнє і велике — рівнинні землі, повноводі ріки, великі дерева, малі тини і падоли просторі, де навіки осядуть хлібороби й чабани. Церков не буде — там, як в’язня, Бога закутого тримають, і до нього так ставляться розчулено, немов до впійманого зраненого звіра; в домах гостинність запанує щира, чуття саможертовності й довіра в тобі, в мені, в усіх засяє знов...
(Який чудовий переклад на українську мову з німецької Миколи Бажана!)
...Ви, отче, ніколи не питали, чому плаче у вашій церкві тридцятирічна українка Оксана, тримаючи за руку свою маленьку донечку Олю. А треба було б запитати! Батько тої дитини і чоловік Оксани — Андрій Шалапай — зараз
