Дворіччя. Книга українця - Мирон Козак
У 1944 році в Уфі письменник Валентин Бичко розповів Сосюрі, що за «порадами» компартійного діяча Мануїльського з одного номера дитячої газети «Зірка» зняли слова Шевченка
Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь,
а з другого — слова Воробкевича
Мова рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, тільки камінь має...
Емоційного і щирого Володимира Сосюру це настільки вразило, що він на одному диханні написав:
Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води... В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди. Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну. Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами... Любіть Україну всім серцем своїм і всіма своїми ділами...
Пізніше (1947 рік) цей вірш увійшов у збірку «Щоб сади шуміли», за яку Сосюрі навіть дали Сталінську премію. «Мудрі» партійні редактори змусили автора замінити рядки «Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами...» на «інтернаціональне», безлике — «Між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками...»
І ось 2 липня 1951 року редакційна стаття московської «Правды» називає українського поета націоналістом за вірш «Любіть Україну» і каже, що під таким віршем підписалися б Симон Петлюра і Степан Бандера. (Звичайно! Кожен Українець підписався б...)
Володимира Сосюру негайно приводять у кабінет головного на той час комуніста України Мельникова. Після «розмови» з ним Сосюра підписує покаянного листа, якого вже 10 липня (через вісім днів!) друкує та ж московська «Правда». Ось як оперативно московські інквизитори розпинали за любов до України!
«І я страшно угнувся духовно, як поет і як людина...».
...Такий широкий діапазон нації. Такий священний її героїзм.
Про те, з яким сатанинським режимом мав і має зараз (кодло Путіна) справу український народ, свідчить «Чорна книга комунізму», вперше видана в 1997 році у Парижі. Там є така офіційна статистика: від 1825 по 1917 роки в Росії число смертних вироків становило 6360 (виконано 3932). А лише за чотири перші місяці після захоплення влади, тобто до березня 1918 року, большевики убили більше людей (переважно невинних), ніж царська влада за попередні 92 роки!
Сатанинська московська комунія розстріляла цвіт Українського Відродження 20-30-х років двадцятого століття. Сталінські кати не пощадили навіть глухонімого з п’ятнадцяти років Олексу Близька. Московія убила його в неповних 26 літ. Який-то веселий і життєрадісний був український поетичний голос:
Гей, піду на села у веселім марші, Щоб за плугом взнати, чи поет і я! Сонце ти гаряче, братику мій старший, Мабуть, в тім і буде доленька моя! Паруб’ята виб’ють закаблуки в танку, Виб’є серце тугу — спадщину гнилу! Громом реготати буду аж до ранку, З Перуном ходити у шовкову млу!Серед тогочасних поетів Олекса Близько був наймолодшим і найпопулярнішим. Книжка його вибраних поезій «Рейс» (Київ: «Пролетарська правда», 1930 рік) була видана і розпродана нечуваним тиражем — 33 000 примірників! Сьогодні в це важко повірити, бо навіть «Вибране» Євгена Маланюка, видане у Львові 1992 року має наклад 16 000.
Лише вдавши божевільного, вирвався з більшовицьких катівень «поет із пекла» Тодось Осьмачка — вже в Америці він напише «Ротонду душогубців» і скаже всьому людству: «час іде шляхами вічними, він запліднений стражданнями всього люду українського...» Тільки він міг так правдиво-трагічно написати про розіп’яту комуною Україну: «ріллі трупами лежать»; «вовку степу на забитого зліг, зуби до сонця в крові підійма...»
...Збулися страшні пророцтва Миколи Гоголя про Росію. «Русский до мозга костей» інтелектуал Васілій Розанов все своє життя боровся з Гоголем. Гоголь переміг! Після революції 1917 року Розанов написав П. Струве: «Я всю жизнь боролся и ненавидел Гоголя. И в 62 года думаю: „Ты победил, ужасный хохол“. Hem, он увидел русскую душеньку в её преисподнем содержании».
«Он показал всю Россию бездоблестной, — небытиём... Самая суть дела и суть „пришествия в Россию Гоголя“ заключалась именно в том, что Россия была или, по крайней мере, представлялась сама по себе „монументальною“, величественною, значительною: Гоголь же прошелся по всем отим „монументам“, воображаемым или действительным, и смял их все, могущественно смял своими тощими, бессильными ногами, так что и следа от них не осталось, а осталась одна безобразная каша... „Боже, как грустна наша Россия!“ — сказал Пушкин, прочтя первые главы „Мертвых
