Дворіччя. Книга українця - Мирон Козак
Ви, Миколо Васильовичу, не каралися б так тяжко, якби прочитали Тараса Шевченка:
Нема на світі України, Немає другого Дніпра; А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого...
Так, отче Михайле, скажу я Гоголю, коли стріну його українську душу у Всевишніх Оселях. А вам скажу таке: ваша батьківська хата у тому ж селі Заздрість, де народився патріарх Йосиф Сліпий. У своєму заповіті, вже «сидячи в санях, подумавши в душі своїй», він каже: «Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважалися завжди за Богом дані обов’язки». Тож виконуйте ці Богом дані вам обов’язки. А то будете биті, як той піп з вірша Тараса Григоровича Шевченка:
Ходить собі по церковці, Книжечку читає Та сам собі дивується, Що людей немає. Попе! попе! будеш битий — Не вмієш читати Та не вмієш так, як треба, Людей научати.
А ось що каже устами Марусі Чурай Ліна Василівна Костенко:
Бог знає все. А батюшці байдуже. Хіба він правду Богу передасть?
...8 грудня 1857 року «інтернований» у Нижньому Новгороді Шевченко пише після десятилітньої солдатчини такі вистраждані слова:
Молітесь Богові одному, Молітесь правді на землі, А більше на землі нікому Не поклонітесь. Все брехня — Попи й царі...
Ви, отче, щоразу співаєте в церкві про матір Ісуса Марію і жодного разу навіть не згадуєте, як звали маму Шевченка. Скажіть своїй пастві, що її звали Катерина Якимівна Бойко. І що вона настраждалася на цім світі не менше, ніж діва Марія! І дала Україні Спасителя! Український народ досі живий, отче, не тому, що має чотири переклади чужої Біблії, а тому, що рідною мовою читає Шевченка!
...Восени 1842 року Тарас Григорович плив Балтійським морем у Стокгольм і написав невеличку поему «Гамалія» — гімн козацькому патріотизму і свободолюбству. У турецькій неволі козаки так моляться до рідного Бога:
О милий Боже України! Не дай пропасти на чужині, В неволі вольним козакам! 1 сором тут, і сором там — Вставать з чужої домовини, На суд твій праведний прийти, В залізах руки принести, І перед всіми у кайданах Стать козакові...
«О милий Боже України!» — Ніхто більше так не звертався до Бога, як Тарас Григорович Шевченко. Він жив потребою рідного богорозуміння, а не християнськими конфесійними догматами, звертався не до якогось інтернаціонального бога, а до милого Бога України! Бо знав: тільки рідний Бог слово нове між людьми криком пронесе і люд окрадений спасе.
Наш Кобзар мав передчуття сумного фіналу християнської історії людства. Таке передчуття мав не тільки Шевченко. Ось один з найяскравіших прикладів. Канадська індіанська поетеса другої половини XIX століття Полін Джонсон (Текагіонвейк) у вірші «Злодій» описує жорстокий напад білих на табір індіанців:
Ви мій народ пограбували, — дивіться в це страшне лице, Зів’яле з голоду! Чи правда, ми маєм дякувать за це? Ви нашу зайняли країну, що ж нам за це хотіли дать? Що принесли ви нам, крім лиха, наруги, муки і проклять? Як заплатили ви за здобич? Як заплатили за наш край? Прийшли ви душу рятувати, а тілу мовили: вмирай! Геть забирайте вашу віру — ваш бог нам ворог, а не друг. Ви обкрадаєте нам тіло, ви нам упідлюєте дух...
Цілком співзвучно з Шевченковим «Кавказом», де «християне» витворяли ще й не таке! У тяжкому засланні, з казарми Орської кріпості Тарас Григорович голосно запитує самого Христа («Сон», «Гори мої високії...»):
Наробив ти, Христе, лиха! А переіначив?! Людей божих?! ...А получшали?.. ба де то! Ще гіршими стали, Без ножа і автодафе Людей закували Та
