#хто верхи? - Юлій Череп

— Треба йти працювати, — зітхнула Діана, відриваючи погляд від краси за вікном.

— Відпочинь, — ледь не пошепки промовив Петро, але його голос все одно підступно здригнувся. — Давай разом відпочинемо. Поїхали кудись?

— Але ж завтра офіційне відкриття, — не дуже впевнено зауважила Діана.

— Та там все готове. Те, що від нас залежало. Решта — робота кухні.

— Все одно якось боязко. Завтра наші перші клієнти. Весілля...

— Це мій троюрідний брат одружується. Сьогодні вночі сам дізнався і то випадково, — приголомшив ще однією звісткою Петро. — Не переймайся через це. Все буде окей. Поїхали розвіємося трохи перед завтрашнім днем, — не відступав він від свого.

— А як же Юля? — здавалося, що Діана до останнього трималася, аби не ставити це питання.

— Що не знаю, того не знаю. І, якщо відверто, не цікаво.

— Ааа, ви посварилися знову? — здогадалася Діана.

— Ні. Просто дізнався багато цікавого про неї та її сімейку. Ти ж не дарма не хочеш, аби Гожи працювала у нас? Напевно, теж щось тобі про неї відомо.

— Чесно? — Діана пильно дивилася Петру прямо у вічі. Той ледь не закашлявся.

— Звісно.

— Вона дуже гарна, і здається, теж поклала око на тебе. Якщо про Юлю я знаю, що в неї вітер у голові, і за весь час вона жодного разу довше двох тижнів ні з ким не зустрічалася, то про цю Гожи я не знаю нічого. Вкрадуть тебе до табору, і де я тоді працюватиму? — спробувала перевести на жарт своє зізнання Діана. Та Петро почув саме те, що мав почути.

— Вона аферистка і з'явилася тут, бо хтось поклав око на ресторан. Але от їм, а не ресторан, — Петро доволі різко показав непристойний жест у бік дверей. Саме в цей момент у них тихенько постукали, і у вузьку щілину показалася голова пана Тараса.

— О, я, мабуть, невчасно. Вибачте, — він швидко зачинив двері, і сходами почувся гуркіт униз.

— Он як, розкажеш? — Діана обережно опустила Петрову руку, який застиг у войовничій позі.

— Обов'язково, але потім. Після того, як ти скажеш, що їдеш зі мною до міста, наприклад, у кіно.

— Може, до ресторану? — розсміялася Діана.

— А що, як варіант. Треба ж досвід переймати. Тільки оберемо якийсь хороший ресторан.

— Ти серйозно? — Діана почала розуміти, що Петро не жартує.

— Скільки тобі потрібно часу на збори?

— Години півтори, якщо без біганини.

— Тоді ходімо зараз вниз, ще раз перевіримо все, і на вечір я запрошую тебе до ресторану. Враховуючи час на дорогу і збори, його в нас не так і багато.