Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
— Маленьким пам’ятником полеглим на війні, — докінчую я. — Але ж Курт Бах не зуміє зробити ані фігури ангела, ані солдата, ані Німеччини. Найбільше, що він може, це виліпити барельєф. Доведеться нам обмежитись своїм звичайним левом. Але для нього дах надто малий. К раще посадимо там орла.
— Навіщо? Одна левова лапа може звисати з постаменту. Тоді все буде гаразд.
— А що коли взяти бронзового лева? Фабрики металевих виробів одливають звірів якого завгодно розміру.
— Г армату, — задумливо каже Ґ еорґ. — Понівечену снарядами гармату. Це було б щось нове.
— Однак тільки для села, з якого на війні загинули самі артилеристи.
— Послухай, — каже Георґ, — дай волю фантазії. Зроби кілька малюнків, якомога більших і, найкраще, кольорових. А потім побачимо!
— А що якби приліпити до нього обеліск? Так би ми вбили одразу двох зайців.
Георґ сміється.
— Коли ти впораєшся з цим, я тобі в нагороду поставлю цілий ящик рейнгардтського, врожаю 1921 року. Про таке вино можна тільки мріяти.
— Краще було б, якби ти давав по одній пляшці наперед. Тоді швидше приходило б натхнення.
— Гаразд, почнемо з однієї. Ходімо до Едуарда.
Едуард, як завжди, похмурніє, коли бачить нас.
— Радійте, пане Кноблох, — каже Георґ, виймаючи з кишені цілу ікменю асигнацій, — сьогодні ви одержите чисті гроші.
Едуард веселішає.
— Справді? Ну звичайно, адже мусить колись настати цьому кінець. Сядете біля вікна?
В тому кутку, де подають вино, знову сидить Герда.
— Ти тут постійний відвідувач? — похмуро питаю я.
Герда весело сміється.
— Я тут у справах.
— У справах?
— У справах, пане слідчий, — повторює вона.
— Можна нам цього разу запросити вас на обід? — питає Ґеорґ і штовхає мене ліктем, щоб я не поводився, як осел.
Герда оглядає нас.
— Якби я запросила вас, то вдруге нам би це так не минулось, правда ж?
— Звичайно, — кажу я і, не втримавшись, додаю: — Едуард краще розірвав би заручини.
Герда сміється, але нічого не каже. Вона одягнена в дуже гарну шовкову сукню тютюнового кольору. Який я був осел, думаю я. Ось тут сидить саме життя, а я, засліплений своєю дурною манією величі, не розумів цього.
З’являється Едуард і знову похмурніє, побачивши нас біля Герди. Я помічаю, що він уже прикидає, скільки втратить на нас. Він гадає, що ми збрехали й знову хочемо попоїсти за його кошт.
— Ми запросили на обід фрейлейн Шнайдер, — пояснює Ґеорґ. — Ми святкуємо конфірмацію Людвіга. Він поступово стає мужчиною. Уже більше не думає, що світ існує тільки для нього.
Едуард знову веселішає — Ґеорґ для нього авторитетніший за мене.
— Є чудові курчата! — Едуард складає губи так, ніби хоче свиснути.
— Дай нам звичайний обід, — кажу я. — В тебе завжди все чудове. І принести пляшку рейнгардтського, врожаю 1921 року!
Герда дивиться на мене.
— Вино на обід? Ви виграли в лотерею? Чому ж тоді ви не ходите більше в «Червоний млин»?
— Нам випав тільки невеликий виграш, — відповідаю я. — А ти ще й досі там виступаєш?
— Ти хіба не знаєш? І тобі не соромно? Едуард он знає. Правда, два тижні я не працювала, але з першого починаю новий ангажемент.
— Коли так, то ми прийдемо, — заявляє Ґеорґ. — Навіть якщо нам доведеться віддати в заставу склеп!
— Твоя подруга вчора ввечері теж була там, — каже мені Герда.
— Ерна? Вона не моя подруга. А з ким вона була?
Герда регоче.
— Яке тобі діло? Вона ж уже не твоя подруга?
— Дуже велике, — відповідаю я. — Минає багато часу, поки людина перестане реагували, навіть якщо воца реагує вже чисто механічно, як жаб’яча лапка на електричний струм. І тільки коли ти вже остаточно розлучаєшся з кимось, тебе починає цікавити все, що його стосується. Це один із парадоксів кохання.
— Ти надто багато думаєш. Це завжди шкодить.
— Він думає не так, як треба, — каже Георґ. — У нього розум гальмує почуття, замість того, щоб підхльоскувати їх.
— Які ж ви страшенно розумні! — вигукує Герда. — Чи вам хоч щастить колись розважитись у житті?
Ми з Ґеорґом перезираємось. Ґеорґ сміється. Я спантеличений.
— Думати — це й є для нас розвага, — відповідаю я, знаючи, що кажу неправду.
— Ох, бідолахи ви! Тоді, принаймні, хоч їжте як слід.
Рейнгардтське знову виручає нас. Едуард сам відкорковує пляшку і пробує вино. Він удає з себе знавця вин, який перевіряє, чи пляшка була добре заткнена. Для цього він наливає собі повну чарку.
— Прекрасне! — вигукує він з французьким акцентом, ковтаючи вино й кліпаючи очима.
— Справжньому знавцеві для проби досить кількох крапель, — зауважую я.
— А мені ні. Та ще й такого вина. Я ж хочу вам вибрати найкраще!
Ми нічого не відповідаємо: у нас у запасі є ще козир. За Гердин
і наш обід ми заплатимо своїми невичерпними талонами.
Едуард розливає вино.
— Ви не почастуєте й мене чаркою? — нахабно питає він.
— Потім, — кажу я. — Ми питимемо не одну пляшку. Під час обіду ти заважаєш, бо рахуєш кожний шматок у роті, як чернець-бер-нардинець.
— Тільки тоді, коли ви, як паразити, приходите з своїми талонами.
Едуард витанцьовує довкола Герди, як учитель танців у школі, коли навчає дівчат вальсів.
Герда ледве стримується, щоб не засміятись. Я штовхнув її під столом ногою, і вона одразу зрозуміла, що ми готуємо для Едуарда.
— Кноблох! — гримить раптом могутній голос.
Едуард підстрибує, ніби йому хтось дав стусана в зад.
За спиною в нього, невинно посміхаючись, стоїть Рене де ля Тур. Едуард ледве стримується, щоб не вилаятись.
— Завжди я попадаюсь на це — бурчить він.
— Не сердься, — кажу я. — Це в тобі говорить справжня німецька кров. Найблагородніша спадщина твоїх слухняних предків.
/Тинки вітаються, як два усміхнені поліцаї з карного розшуку.
— Яка гарна сукня, Ґердо, — вигукує Рене. — Шкода, що я не можу носити такої. Я надто тонка для цього фасону.
— Нічого, — відповідає Герда. — Мені теж торішня мода більше подобається. Особливо ті чудесні черевички з ящіркової шкіри, які ти носиш. З кожним роком я їх люблю все більше.
Я зиркаю під стіл. Рене справді взута в черевички з ящіркової шкіри. Як Герда сидячи зуміла побачити їх, важко збагнути. Це одна з одвічних загадок жіноцтва. Незрозуміло, чому цей їхній талант не використовується для практичніших
