Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
— Поганець миршавий! — важко дихаючи, вигукує вона. — Штрикнув мене ножем!
— То був не ніж, — кажу я, здогадуючись, що сталося.
— А що? — Залізна Кобила обертається і показує червоний слід над чорним трико.
— Кров же не йде. То була тільки пилочка до нігтів.
— Пилочка? — Кобила здивовано зиркає на мене. — Такого мені ще не траплялося! Не я вколола цього слизняка, а він мене!
Ми заспокоюємо її подвійною порцією кминової горілки. Потім ідемо шукати Бамбуса. Він сховався за кущ бузку і обмацує голову.
— Виходь, Отто, небезпека минула! — гукає Гунгерман.
Бамбус відмовляється й вимагає, щоб ми кинули йому одяг.
— Нічого не вийде, — заявляє Гунгерман. — Три мільйони — це три мільйони! Ми заплатили за тебе.
— Заберіть гроші назад! Я не дам себе лупцювати.
— Кавалер ніколи не забирає в дами грошей назад. А ми зробимо з тебе кавалера, навіть якби довелося стукнути тебе по макітрі.
Після того як Бамбус одягнувся за кущем, нам пощастило знову затягнути його всередину. Ми даємо йому трохи випити, але він і гадки не має йти від столу. Каже, що пропав настрій. Кінець кінцем Гунгерман домовляється з хазяйкою та Залізною Кобилою, що Бамбус ще раз прийде серед тижня, нічого вже не доплачуючи.
Ми п’ємо далі. Скоро мені впадає в око, що Отто, незважаючи на все, раз по раз позирає на Залізну Кобилу, зовсім не звертаючи уваги на інших дам. Віллі знову замовляє горілку. Невдовзі ми помічаємо, що Едуард зник. Через півгодини він з’являється геть спітнілий і запевняє, що виходив погуляти. Горілка робить своє діло.
Зненацька Отто Бамбус витягає папір та олівець і щось крадькома записує. Я зазираю йому через плече. Там стоїть заголовок — «Тигриця».
— Ти не можеш трохи почекати з гімнами і вільними ритмами? — питаю я.
Він хитає головою.
— Найважливіше схопити перше враження.
— Але ж тобі тільки й дісталось, що кілька ударів тазом по голові! Що ж тут тигрячого?
— Це вже дозволь вирішувати мені! — Він цідить горілку крізь ріденькі вуса. — Тепер починається робота фантазії! Я вже цвіту віршами, як трояндовий кущ. Та що там трояндовий кущ! Як орхідея в джунглях!
— Ти вважаєш, що маєш уже доволі досвіду?
Він кидає на Залізну Кобилу погляд, повний хтивості й жаху.
— Цього, я не можу сказати. Але на маленький томик в оправі напевно маю.
— То чого ж ти мовчиш! За тебе ж віддано три мільйони. Якщо не хочеш, то ми їх краще проп’ємо.
— Давайте проп’ємо.
Бамбус знову вихиляє чарку. Це вперше ми бачим його таким. Досі він обминав алкоголь, як чуму, і насамперед горілку. Його лірика розцвіла на каві й смородиновій наливці.
— Що ти скажеш про Отто? — звертаюсь я до Гунгермана. — Ось що зробили кілька ударів хляшаним тазом по голові!
— То все дрібниці! — горлає Отто, який встиг випити ще подвійну порцію горілки. В цю мить повз нього проходить Залізна Кобила, і він щипає її ззаду. На Кобилу це діє, як грім з ясного неба. Вона зупиняється, повільно обертається до Бамбуса і оглядає його, мов якусь рідкісну комаху. Ми сподіваємось добрячого ляпаса і виставляємо руки, щоб послабити удар. Для дам у високих черевиках те, що зробив Отто, — непристойна образа. Але в короткозорих очах Отто світиться блаженна посмішка. Він, хитаючись, підводиться з-за столу, обходить навколо Кобили і зненацька ляпає її по чорному трико.
В залі стає тихо. Всі чекають, що зараз станеться вбивство. Однак Отто спокійнісінько сідає знову за стіл, кладе голову на руки і вмить засинає.
— Не вбивай сплячого! — заклинає Гунгерман Кобилу. — Це одинадцята заповідь Божа!
Залізна Кобила розкриває свого великого рота у беззвучній посмішці, виблискуючи всіма золотими коронками, і гладить Отто по ріденькому м’якому чубові.
— Хлопці, — каже вона, — якими ви ще можете бути молодими й дурними.
Ми вирушаємо додому. Гунгермана й Бамбуса Едуард одвезе до міста своєю машиною. Шелестять тополі. Гавкають хазяйські доги. Залізна Кобила стоїть у вікні на другому поверсі і махає нам смушевою шапкою. За домом розпусти висить блідий місяць. Раптом перед нами видряпується з канави Матіас Грунд, автор книги про смерть. Він думав, що зможе перейти канаву, як Ісус Генцаретське озеро. Але в нього нічого не вийшло.
Поруч мене крокує Віллі.
— Що за життя! — мрійливо каже він. — Подумати тільки, людина справді заробляє гроші уві сні! Вранці долар підніметься знову, і акції подряпаються за ними угору, як спритні мавпи!
— Не псуй нам вечора. Де твоя машина? Плодить десь тобі інші машини, як твої акції — мільйони?
‘— Вона в Рене. Стоїть перед «Червоним млином». В антрактах Рене катає своїх подруг. Вони аж лопають від заздрощів.
— Ти одружуєшся з нею?
— Ми заручені, — пояснює Віллі. — Коли ти знаєш, що це таке…
— Уявляю собі.
— Смішно! — каже Віллі. — Вона й зараз часто нагадує мені вночі старшого лейтенанта Гслле, того мерзотника, що отруював нам життя, поки нас не послали на героїчну смерть. Саме так. Моторошна, але чудова втіха — хапати Гелле в обійми. Ніколи не думав, що матиму від цього задоволення, повір мені.
— Вірю.
Ми йдемо темним квітучим садом. В повітрі стоїть запах невідомих квітів.
— Горби купаються у місячному сріблі, — виголошує хтось перед нами, підводячись, як примара; з землі.
Це Гунгерман. Він мокрий, як і Матіас Грунд.
— Що трапилось? — питаю я. — У нас дощу не було.
— Едуард висадив нас з машини. Ми для нього надто голосно співали. Аякже! Респектабельний хазяїн готелю! А потім я хотів трохи освіжити Отто, і ми обидва впали в струмок.
— Ви теж? А де Отто? Шукає Матіаса Грунда?
— Ловить рибу.
— Що?
— От чорт! — похоплюється раптом Гунгерман. — Хоч би не втонув! Він же не вміє плавати.
— Дурниці. Струмок не більше метра завглибшки.
— Бамбус може і в калюжі втопитися. З любові до батьківщини.
Ми знаходимо Бамбуса біля струмка. Він міцно тримається за місток і виголошує рибам промову.
— Тобі
