День падіння з висоти. - Лія Серебро

-Фух! - зітхнула я з полегшенням. - Рада, що ви здорові, але а з Анатолієм Степановичем то що?

-Рак у нього, простати. Болить так, що виє ночами! - відмахнулася вона.

-Який жах!!! - здригнулася я. - Ви нічого мені не розповідали про нього!

-Навіщо тобі чужі проблеми! Та ще й мого чоловіка! А в мене так уже з віком, то тиск підскочить, то в коліні хрусне! Поки що тримаюся за своє директорське крісло і нікому віддавати не збираюся! - по-генеральськи заявила вона, посміхаючись так само тепло й безтурботно, як раніше.

-Ви найкращий директор і вчитель, а вашу посаду ніхто у вас не відбере! - похвалила я щиро.

-У міськвиконкомі змінилася система, і мене можуть наступного року з легкістю відсторонити, а якщо призначать когось іншого, то школі нашій настане повний кірдик! - напівжартома повідала вона.

-Я впевнена, що ви можете не переживати з цього приводу! - підбадьорила я її.

-Василій Степанович, до речі, регулярно доглядає за могилкою твоєї мами! - раптом згадала вона.

-Так? Ви й за цим простежили? - з усмішкою здивувалася я.

-А як же! Ти надсилаєш йому гроші, а я стежу, щоб він не пропив їх! - сміючись розповіла вона.

-Спасибі вам, Тетяно Володимирівно! Що б я без вас робила! А ви завжди не спускали очей із нашого завгоспа!

     Я спакувала їй необхідні ліки, додавши на додачу вати з бинтами, аспірин і вітамін С, йод із хлоргексидином і стрічку шприців. Непомітно я поклала в її коробку і конверт із грошовою допомогою від себе.

«Вдома відкриє, буде приємно! А так відмовиться брати!» - подумала я про себе і задоволено посміхнулася.

-Тримайте! - вручила я їй коробку.

-Там дванадцять ампул знеболювального всього лише, а ти мені цілий ящик даєш! - здивувалася вона, приймаючи коробку з рук.

-Там ще від мене я додала! Стане в пригоді! - підморгнула я їй.

-Хочете я вас відвезу? - запропонувала чемно я.

-Ти працюй, дитинко! Там стільки народу зібралося! Працюй! Гарну справу робиш! Я сама доберуся! Маршрутка якраз через пів години!

-Приїжджайте частіше і пишіть, Тетяна Володимирівна! - крикнула я їй у слід.

    Задоволена жінка пішла, а мені стало так тепло на душі, від тієї приємної дрібниці, що я змогла зробити для неї. Вона як з'явилася несподівано, так само різко і несподівано пішла. Ніби нагадала про себе. Нібито нагадала, що вона ось поруч і, якщо що, я завжди можу звернутися до неї. День закрутився у звичайному важкому робочому ритмі. І тільки надвечір я згадала, що мені ще належить наводити марафет для чергової серйозної зустрічі. Сьогодні, запрацювавшись, я жодного разу не перетиналася з Олександром у клініці. Про це я згадала лише в таксі, коли їхала додому, після його сухого повідомлення:

«Їдь сама. Затримуюся.»

«Ти де?» - запитала я.

  Але відповіді не було. Десь він сьогодні пропадав і це однозначно. Або я настільки була зайнята, що навіть жодного разу з ним не перетнулася.