День падіння з висоти. - Лія Серебро

-Шостий раз...- з натиском відповів він і придавив мене поглядом.

-Що шостий? - розгублено перепитала я.

-Ображаєш...

Олександр застиг на одному місці, ніби заглибившись у свої думки.

   Я уважно подивилася на нього.

Раптово з його носа, спочатку дрібними краплями, а потім струмком ринула кров. Я схопила серветки з тумби та підбігла до нього в спробі витерти кров.

-Що ти робиш? - дивувався він, відсуваючи мою руку.

-У тебе кров із носа! - я підбігла до раковини та намочила рушник.

   Олександр, не вірячи моїм словам, підійшов до дзеркала, закинув голову назад і почав розглядати себе. Я підійшла, і він сам узяв із моїх рук мокрий рушник, приклавши його до носа.

-Покликати кого-небудь? Вона хлюпає як із відра! - стурбовано запропонувала я.

-Не треба! - з напором відповів він. - Зараз мине! Працювати йди!

-Але це ж не нормально? - запитала я чи то його, чи то себе.

-Ти бачиш? Бачиш, до чого довела мене? - крізь зуби запитав він.

-Щось ти ніжний якийсь... - розвела я руками.

  Він махнув мені головою, вказуючи на вихід.

Від вигляду його крові мені стало недобре. Якась світло-червона, зі згустками, і її так було багато. Я погнала ці думки якомога далі від себе.

«Не смертельно! Це бумеранг за мій розбитий ніс!» - подумала я. І приступила до телефонних дзвінків. Роботи було, як завжди багато, а завтра важлива для клініки зустріч.