Новини - Андрій Любомирович Войницький
Але це буде за десять років. Сьогодні ж, у четвер, о сьомій тридцять, вісім поверхів відділяють тебе від остогидлої марноти січневого світу. Ти спокійно допиваєш каву, стильним щигликом відправляєш недопалок в останній політ, повертаєшся під ковдру, пробуджуєш свою діву поцілунками і трахаєш її, напівсонну, вдихаючи аромат пропотілого дівочого тіла, і робиш це по-різному, як тобі тільки заманеться. Це особливий вид сексу — ранковий.
— З тобою все норм? — спитала Соня.
Переді мною були тільки її очі, лише потім виникла вона вся. Мана відлетіла. Я опустив торби, відчуваючи, як ломить плечі.
— Туди! — скомандувала Соня.— В мене тут прибрано, як бачиш...
— Ну...— я ще тупцяв біля сумок.— Я, мабуть, вас залишу...
— Ні в якому разі! — Ніна Іванівна вже метушилася біля столу.— Данєчко, не чуди, я тебе голодного нікуди не пущу! В мене тут варенички, домашні... Рибка... Салатики... Зараз розігріємо... Доню, є фартух?
Соня знайшла фартух і раптом посміхнулася мені, наче підбадьорювала.
— Ти сідай, Даню...— клопоталася Ніна Іванівна.— Не стій... Зараз усе буде...
Вона схопила каструлю з варениками і побігла у кухню. Як тільки вона вийшла з кімнати, ми з Сонею переглянулися.
— Де Саша? — спитав я, намагаючись, щоб це виглядало «ненав’язливо».
Соня меланхолійно махнула на мене крихітною долонькою з тонкими пальчиками:
— Усі шукають Сашу. А Саші нема. І я єдина людина, яка не бажає його бачити.
— Чому?
Соня стиснула губи:
— Тому що він — мудак!
— Хіба це новина? То де він?
— Який же ти жалюгідний! — скривилася Соня.— Що, нетерпець вбитися? Краще радій, що він не з’явився!
Повернулася з кухні Ніна Іванівна. На столі розквітли апетитні домашні страви: вареники з м’ясом, капустою і картоплею, жарена риба, млинці з лівером і варенням, майонезні салатики, кабачки, сметана. З однієї з сумок перекочували на стіл два літри домашнього червоного вина у баклажці з-під коли. Ми всілися за стіл. Задзвеніли келихи. Після другого Ніна Іванівна розчервонілася.
— Данєчко...— спитала вона, заглядаючи мені в лице змокрілими від емоцій очима.— Соня тебе не ображає?
— Мамо! — Соня обурено махнула виделкою з кабачком.
— Не ображай Даню, він гарний хлопчик. Вона у нас врєдна, дуже балувана...
— Мам!
— Ми не сваримося,— я поступово входив у роль.— Вона хороша...
— Це на неї не схоже! — дивувалась Ніна Іванівна.
— Мамо! — шарілася Соня.— Зараз ти нарозказуєш, і цей також від мене втече!
— Доню, він тебе любе, це ж видно!
Я посміхався, наче олігофрен, підливаючи й підливаючи всім, щоб згладити незручність. Після двадцяти хвилин такої світської бесіди у Соні запілікав мобільник. Вона витерла губки серветкою: «Я на хвильку...» — і вискочила з кімнати. Ми залишилися віч-на-віч із захмелілою матусею Соні Купер, свідка у справі про вбивство Наташі Штос. Чи міг би я щось подібне уявити, коли вперше побачив її в суді?
— А розкажіть мені про Соню,— зненацька попрохав я Ніну Іванівну.— Яка вона була в дитинстві? Зовсім не уявляю її маленькою...
Ніна Іванівна замислилася.
— Ой, Данєчко, вона у нас невідомо в кого. Очі татові, носик мамин, а характер...
Вона підперла підборіддя рукою, її очі ще більше зволожились.
— Дуже метка була,— почала здалеку Ніна Іванівна,— наче хлопець... Бігала, лазила по деревах, навіть рогатку їй хтось зробив... Правда, і в ляльки теж гралася... Розсаджувала їх за столом і грала в школу, мріяла стати вчителькою... Навіть класний журнал вела і ставила їм усім двійки або трійки з мінусом... Ніхто в неї ніколи не справлявся... Я кажу: «Доню, постав хоч комусь „чотири“», а вона мені — «Мамо, вони всі просто дурні ляльки»... Ще дуже любила їх карати, ставила по черзі в куток...
Я наливав, ми випивали.
— А що вона любила робити більш за все? — допитувався я.
— Вона дуже товариська була... І зараз така... Кожного літа ми возили її в дитячі табори. Є діти, яким важко в колективі, а вона, навпаки — дуже швидко зі всіма сходилася і одразу починала верховодити... Завжди у неї з подружками були якісь секрети...
— А яка в Соні була улюблена книжка?
— Ой, книжки вона взагалі не любила.
