Новини - Андрій Любомирович Войницький

— Усе,— виголосив сивий.— Далі лише чисті сторінки.

Зависла тиша. У залі сиділи лише кілька людей, та й колегія засідала сьогодні у скороченому складі — без чорнявого судді. Той самий сумний чоловічок у розтягнутому светрі — здається, саме на нього записи Наташі Штос справили найбільше враження,— помітно посірів і деякий час тримав рота відкритим — наче так само, як Марина-риба, намагався вхопити зябрами ковток життя. У залі й насправді було задушно, але ні про яке життя навіть мови не було. Підсудний Захарченко начебто дрімав: чи то упокорився власній долі, чи, навпаки, поклав усі надії на свого адвоката.

— В учасників процесу є питання? — підвів очі сивий.— Прокурор?

Прокурор важко піднявся:

— Ваша честь, сторона обвинувачення уважно ознайомилась з документом і не знайшла в ньому нічого, що могло би пролити світло на обставини злочину. Може, краще читати вибірково, тому що розгляд справи дуже затягується. Інших питань немає, ваша честь.

— А ми вже закінчили. Це все. Адвокат?

— Нема питань, ваша честь.

— У членів колегії є питання?

Жінка з колегії енергійно замотала головою, наче злякалась, що у судді може виникнути підозра щодо того, що у неї дійсно виникло якесь питання. Почувши якийсь дивний звук, я підняв голову. Сумний чоловічок схлипував. Його пожмакане личико склалося в дитячу гримаску, підрізана навскіс чілка комічно колихалася.

Сивий суддя подивився питально:

— Це ж... це ж...— пробелькотів чоловічок.— Як., як же... Як же ж так — нема питань?.. Це ж... ви якось той...

Він раптом криво й непритомно скочив з місця, мало не перекинув стілець, метнув у зал заплаканий погляд, знову пробелькотів щось непевне і прожогом кинувся до бічних дверей.

Сивий суддя зморщився, ніби скуштувавши гірчиці, але тут же автоматично набув офіційного вигляду.

— Суд, порадившись на місці, оголошує перерву. Засідання відновиться завтра о десятій ранку,— оголосив він, хоч ні з ким і не радився. Після чого також піднявся і залишив зал.

звонить телефон... Я випірнаю з дикого чорно-білого сновидіння, в якому нічого такого не відбувається, але все одно чомусь нестерпно страшно. О пів на четверту ранку. Марина сонно мурмоче, тягне до себе простирадло і повертається на інший бік. Я вимикаю звук і шкандибаю в трусах на кухню, липкий і холодний після вечірньої субфебрильної температури.

Незнайомий номер продовжує наярювати... Ніколи не відповідай на дзвінки з незнайомих номерів! Особливо о пів на четверту! Все ще не розуміючи остаточно, сплю я чи ні, все ж таки приймаю виклик. — Алло! — промовляє жіночий голос.— Спиш?

Та ні, бля, караоке співаю! Що ще можна робити у такий час?

— Привіт! Упізнав? Це Соня.

Я розтираю опухлу від сну пику:

— Привіт, Соню... Ти взагалі в курсі, котра година?

— Виручи мене!

— Що сталося? — схоплююся я.

— Ні, не зараз. До мене завтра мати приїжджає. Ти б не згодився зіграти роль мого хлопця? Вкрай необхідно! Я тобі все поясню! Під’їжджай на Південний вокзал о третій — там і зустрінемося. Запиши мій номер! Буду дуже вдячна. О третій на Південному, тільки не забудь. Чао-какао, журналісте!

Пішли короткі гудки — вона навіть не дочекалась відповіді. Розпорядилася. Віддала наказ.

Ранком я вирішив, що вона мені наснилась, але виклик зберігся в прийнятих.

На роботу я не пішов: подзвонив і збрехав, що захворів. Воно й справді майже так і було: не виспатися — наполовину захворіти. Часи були докризові, тучні, в роздутому штаті агенції завжди знайдеться, ким мене підмінити.

У фотосалоні, де працювала Марина, подібним лібералізмом навіть не тхнуло, тому вона поїхала на роботу. Протягом ранку я дивився музикальний телеканал, де без зупинки витанцьовували африканські американці, вимахуючи руками так, ніби уявними