Новини - Андрій Любомирович Войницький
Щасні, успішні та високооплачувані агітатори глобалітарного світу, практики соціал-дарвінізму, вони демонстрували мільйонам інших чорношкірих, нещасних і неуспішних, що рівність можливостей насправді існує, що кожному, кінець кінцем, буде віддано по заслузі. Розбагатій або здохни! Яка різниця, скільки тисяч здохло, якщо той один розбагатів?
Я згадав Патріка, і мені закортіло ще раз навідатися до Сашиного світу з його наркотиками, веселощами та загальною легкістю.
О другій я вийшов з дому, щоб зустрітися з Сонею Купер на вокзалі. Соня — перепустка в Сашин світ. Вона точно знає, де він є! Я навіть собі не признавався, але мені більшою мірою хотілося побачити Сашу, ніж допомогти Соні у її дрібних авантюрах. Я встиг вийти з двору, обійти дев’ятиповерхівки, пройти ще метрів сто і випити кави біля кіоску. Я вже перебігав дорогу, коли біля мого коліна пригальмував чорний хижак. З салону висунулася рука і покивала мені вказівним пальцем. Майнула ейфорійна думка, що це Саша, але ж машина інша — «Porsche Panamera».
Тоноване скло трохи опустилося. Серце впало у поясницю.
— Залазь,— наказав Біс.
Я завагався.
— Не примушуй повторювати, преса.
Я пригнувся і, відчуваючи бридке напруження, заліз у салон. Цього разу Біс виглядав майже строкато: синій піджак божевільного шиття з етнографічними візерунками, рожева сорочка зі стоячим коміром, золотий ціпок, браслет, золота печатка з величеньким черепом, здоровенні димчасті окуляри і шалено вискоблені щоки: він нагадував скоріш бразильського сутенера, аніж офіцера української міліції. Невже він так ходить на роботу? Чи йому вже не потрібно туди ходити?
— Де Саша? — спитав він без передмов.
— Я йому не сторож.
— А хочеш, я зараз зламаю тобі ніс,— запропонував Біс.
— Я насправді не знаю! — заметушився я.— Він вже кілька тижнів не відповідає на дзвінки!
— Коли ти бачив його востаннє?
— Місяць тому!
— Де?
— На Салтівці!
— А зараз куди намилився?
Я знов завагався. Сказати йому про нічний дзвінок Соні Купер чи ні?
— Що, суко, гадаєш, знаю я чи ні? — перехопив він мою думку.— Запам’ятай, я все знаю!
— На зустріч,— зізнався я.— З Сонею Купер. Вона попрохала мене...
У нього завібрував телефон. Біс підняв долоню, і вона так і зависла у повітрі, наче лезо гільйотини. Прийнявши дзвінок, він лише мовчки слухав, а потім промовив: «Роби!» — і відключився. Після цього десь з півхвилини він мовчав, і я теж.
— Добре, нема часу,— сказав він нарешті кудись вбік.— Дізнайся у цієї сучки, де Саша. Розумієш? Тільки не в лоб. Ненав’язливо. Ти мене зрозумів?
— А якщо вона не скаже?
— Мені накласти! Дізнайся — й квит! Хочеш, відріж їй палець. Тільки ненав’язливо. Всьо, пішов нах!
Я із задоволенням викотився з його пихатої машини.
— І дивись, не бовкни там зайвого,— наказав на-останок Біс.
Скло піднялося, окуляри Хантера Томпсона зникли за темрявою тонування. «Порше» рвонув з місця, як навіжений, і миттю зник з поля зору. Мабуть, саме зараз десь скоєно злочин, з відразою подумав я, закурюючи, і цей видатний правоохоронець, служитель закону, захисник громадського спокою поспішає на допомогу...
3— Дякую, що приїхав! — на диво приязно розцілувалась зі мною Соня Купер.
На табло з розкладом поїздів перегоріли деякі лампочки, тому виходило щось на зразок «Ха.ків — Каматор.к».
Яка ж файна та доглянута кицька Соня Купер — дівчинка-мрія! Її треба повісити на стіну, як полотно Веласкеса, і хизуватися нею перед гостями. На ній елегантний синій плащик «Zara», лискучі колготки, сумочка «Louis Vuitton», манікюрчик, і ніяких африканських кісок, а пишне сяюче волосся, мов з реклами шампуню. Боже, яка ж ти сексі!
— Чому ти подзвонила саме мені? — поцікавився я.
— А кому мені було дзвонити?
— Саші.
— Тільки не Саші! — вона струсила кігтиком попіл з тоненької цигарки.— Тільки не йому...
Небо щільно запечатали линючі фіолетові хмари, такі ж загрозливі, як і в той день, коли мене «прийняли» менти. Голуби билися за шматки недоїдених хот-догів, замурзані циганські діти з гоготом носилися по імперських сходах Південного вокзалу. Всі лавки навколо фонтана
