Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович
Це вже було над міру. Дизма зірвався з місця і ревнув:
— Геть звідси, мерзотнику! Вон!
Глузливо дивлячись на нього, Бочек підвівся.
— Ти ще згадаєш мене… Диви-но, яка цяця!
— Чого тобі треба від мене? Грошей, негіднику, хочеш? — сатанів Дизма.
Бочек знизав плечима.
— І гроші знадобляться.
— У-у… сволота!..
Никодим вийняв з кишені двадцять злотих; подумавши, додав ще двадцять.
— Чого ви сердитесь, пане Никодиме, — примирливо почав Бочек. — Я ж вам не хочу зробити ніякої кривди…
— Не хочу, не хочу… А чого ж ви ляпаєте язиком перед моїм секретарем, га?
Бочек сів.
— Ша, пане Никодиме. Чи не ліпше нам жити в злагоді? Ви мені допоможете, я вам не шкодитиму…
— То що, може, я вам не дав посади?
— Що то за посада, — здвигнув плечима Бочек. — Вісім годин марудишся за якісь гам дурні чотириста злотих. До того ж на фабриці такий шум, що нерви не витримують. Це не для мене…
— Може, вас міністром призначити, га? — глузливо спитав Дизма.
— Що ви кепкуєте, пане Никодиме, а вас же за що призначили президентом банку?
— Бо в мене є голова на в’язах, тямите?
— У кожного своя голова. А я так гадаю, що коли ви можете бути президентом банку, то просто безчесно, щоб я, колишній ваш начальник, не мав зарплати хоча б злотих вісімсот.
— Ви здуріли, пане Бочек? Вісімсот злотих! Хто ж вам їх дасть?
— Тільки не кривіть душею, пане Никодиме. Я ж знаю, — коли ви постараєтесь, то знайдеться не один такий, що дасть.
Очі Дизми спалахнули ненавистю. Раптом він надумав.
— Ну гаразд, пане Бочек, я бачу, що треба… Гм… можу запропонувати вам посаду заступника директора державних спиртових складів… Хочете?
— Це вже, напевне, буде лучче. Може, й квартиру дадуть? Треба ж буде сім’ю перевезти.
— Звичайно, є й квартира. Ловке помешкання — чотири кімнати, кухня, безплатне опалення і світло.
— А жалування?
— Жалування буде злотих тисячу.
Бочек розчулився. Він встав і схопив Дизму в обійми.
— От бачите, пане Никодиме, ми з вами земляки, то повинні помагати один одному.
— Аякже, — підтакнув Никодим,
— Я завжди був вашим другом. Інші цуралися вас, казали: байстрюк, незаконний, підкидьок…
— Перестаньте, ну його к чорту!
— Я ж і кажу: усі в Лискові були проти вас, а я нічого, навіть приймав вас у своєму домі…
— Велика честь, — зневажливо скривився Дизма.
— Колись була велика, — флегматично зауважив Бочек. — Але що нам сперечатися.
Никодим сидів похмурий, як ніч. Нагадування, що він підкидьок, перевернуло йому душу. Зненацька Никодим зрозумів, що для них двох — для нього і для Бочека — мало місця у Варшаві… Не тільки в Варшаві.
Якби Бочек міг тепер прочитати думки свого колишнього підлеглого, світлий образ безслідно зник би з його обличчя.
— Так ось, пане Бочек, — почав Дизма, — приходьте завтра і принесіть усі свої документи, геть усі документи, бо добитися для вас такої посади — справа нелегка. Доведеться багато балакати, доводити, що ви зможете бути заступником директора.
— Щиро дякую, пане Никодиме, ви не пожалієте.
— Знаю, що не пожалію, — пробубонів Дизма. — Тепер іще одне: нікому ані слова, бо на це місце душ сто охочих буде, тямите?
— Авжеж тямлю.
— От і домовилися. Завтра об одинадцятій.
У двері постукали, і на порозі став Кшепицький.
Товстий Бочек хитро моргнув Дизмі і вклонився йому так низько, як тільки міг зігнутися.
— Уклінне шанування вам, пане президенте, все буде зроблено так, як ви наказали, пане президенте.
— До побачення. Можете йти.
Никодим помітив, що Кшепицький, вдаючи, ніби він розглядає папери, які тримав у руках, стежив куточком ока за Бочеком, аж поки той не вийшов з кімнати.
— Ну що там, пане Кшепицький?
— Усе гаразд. Оце запрошення до цирку.
— А-а, підемо.
— Дзвонила ще графиня Чарська, але я сказав, що ви зайняті.
— Шкода.
— Хе-хе-хе… Я вас розумію. Ці панни Чарські то — ого!.. Торік…
Він не докінчив, бо до кабінету, не зачинивши за собою дверей, влетів полковник Вареда.
— Привіт, Нікусь! Де це тебе ангели носять?
— Здрастуй, Вацю.
Кшепицький уклонився і вийшов.
— Знаєш, брате, — гукнув полковник, — я зайшов до тебе, бо подумав, чи не вибрався б ти в цирк — сьогодні приїхав отой Тракко, — знаєш? — найдужчий силач світу, боротиметься з нашим чемпіоном Вєлягою.
— Знаю, навіть збираюся піти.
— Чудово! — клепнув він Дизму по коліні. — Буде вся компанія — Ушицький, Уляницький, Романович із дружиною…
Задзвонив телефон. Кшепицький доповів, що то знову графиня, чи з’єднувати?
— Давайте… Алло!.. Так, це я… Доброго здоров’ячка, пані… — Никодим затулив трубку рукою і шепнув Вареді: — Це графиня Чарська!
— Фю… фю… — покрутив головою полковник.
— Ні, ви зовсім не перешкоджаєте.
Притримавши трубку плечем, Дизма запалив цигарку, якою почастував
