Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович
— Але ж я не розуміюсь на літературі… Слово честі… А коли це? Ну гаразд, гаразд… А як здоров’я вашої сестрички? Гм… Знаєте, і я теж, але по телефону про це ліпше не говорити… Що? До театру? Е-е… Знаєте що, може б ви і ваша сестра пішли зі мною в цирк?.. О ні, сьогодні бореться найдужча в світі людина… Як?.. Вацеку, як його звати?
— Тракко.
— Тракко, італієць. Ні, тут у мене сидить мій друг, Вареда…
— Нікусь, скажи, що я цілую їй ручки.
— Цілує ручки… Буде, аякже… Ну от і добре. Заїду по вас на своєму автомобілі… До зустрічі. — Він поклав трубку і всміхнувся. — Ох оці баби, ці баби!..
— Підуть? — спитав полковник.
— Ще б пак!
— Ну то їдьмо обідати.
— Візьмемо і Кшепицького.
— Як хочеш, — погодився Вареда.
В ресторані зустріли Уляницького, і зразу стало весело.
— Ви вже знаєте анекдот про бульдога та пінчера? — спитав він, коли подали каву. — Ну, знаєте?
— Гляди! — застеріг його Вареда. — Не забувай, що той, хто розповість давній анекдот, ставить пляшку коньяку.
— Не мудруй, Вацусь, — прибравши поважного вигляду, дорікнув йому Уляницький. — Адже Лікургом, який впровадив цей закон, був я сам. Так слухайте. От сидить собі на розі Маршалківської гончак…
— Ти ж казав — бульдог…
— Не заважай. Сидить собі гончак і дивиться, а з Саксонського парку мчить бульдог, величезний бульдог…
Дизма підвівся й промимрив:
— Вибачте, я на хвилинку.
— Ти знаєш цей анекдот? — спитав Вареда.
Никодим не знав, проте відповів:
— Знаю.
Швиденько надів плащ, швейцар широко розчинив перед ним двері, і Дизма вибіг на вулицю.
Шофер натиснув стартер, відчинив дверцята.
— Можете їхати додому, — сказав Никодим.
Хвилину постояв на пішоході, поки машина від’їхала, а тоді подався до Бєлянської вулиці і сів у таксі.
— Ріг Каролькової і Вольської.
Коли він грав на мандоліні в барі «Біля слона», то часто бував у цих краях з товаришами і випадковими компаньйонами. Вряди-годи, в доброму гуморі, відвідувачі бару забирали з собою весь оркестр.
На довгій вузькій Карольковій вулиці таких барів було кілька.
Автомобіль став, Никодим заплатив і, почекавши, поки шофер од’їхав, повернув на Каролькову.
Обабіч височіли одноманітні споруди з червоної цегли — заводи. Кам’яні мури подекуди розділяв то високий паркан, а то невеличкий дерев'яний будинок, у вікнах якого за жовтими фіранками блимало світло маленьких лампочок. То були робітничі харчевні, так схожі одна на одну, що їх важко було й розрізнити.
Никодим упевнено йшов вулицею і нарешті штовхнув вузенькі двері.
В ніс одразу вдарив запах пива і кислої капусти. Широка засклена стойка з білими завісками займала половину невеличкої зали; кам’яну підлогу було посипано свіжою тирсою.
Із-за зеленої портьєри долинали голосні звуки гармошки і скрипки. Коло прилавка стояв похмурий чоловік з червоним обличчям і дві підстаркуваті жінки. Біля буфета тільки за двома столиками сиділи люди.
Никодим підійшов до стойки.
— Велику? — спитав господар.
— Наливайте, — згодився Дизма.
Випив і взяв кусочок оселедця.
— Ну, як справи, пане Малиновський?
— Так собі, помаленьку.
— А грає ще у вас Амброзяк, гармоніст Амброзяк?
— А що? — недовірливо зиркнув господар.
— Налийте, — сказав Дизма.
Випив і закусив грибком.
— Ви не пам’ятаєте мене, пане Малиновський, га?
— Стільки людей, — байдуже мовив шинкар.
— Я Поздрай. У барі «Біля слона» грав, на Панській вулиці.
— На Панській?
— Так. Мандолініст. Мене звати Поздрай.
Шинкар знову налив чарку, вже не чекаючи, поки Дизма попросить.
— А-а, пам’ятаю… Ну і як воно?
— Живу собі…
Ковтнув горілку і, кивнувши підборіддям на зелену кретонову завісу, спитав:
— Амброзяк там грає? Скажіть, не бійтесь — це мій товариш…
— Грає, — кинув шинкар.
Никодим узяв зубочистку в рот і трошки відхилив завісу. Там людей було більше, і оркестр грав довго, видно, на замовлення.
Однак гармоніст помітив Дизму і, як тільки скінчили танго, підійшов до нього.
— Добрий вечір, Поздрай!
— Доброго здоров’я, — майже весело відповів Дизма. — 3 цієї нагоди дайте нам, пане Малиновський, пива — два великі.
— Ну, коли прийшов давній приятель, — додав гармоніст, — то дайте ще дві з краплями.
Випили.
— Є якесь діло? — поцікавився Амброзяк.
Никодим кивнув головою.
— А де ви тепер?
— Я? — Дизма трошки повагався, тоді відповів: — Ет, у провінції.
— Нічого живете?
— Живу.
— Ну, якщо у вас є діло, то сядьмо осторонь.
Узявши свої кухлі, вони пересіли до вікна.
— Амброзяк, — почав Дизма, — ви повинні, по давньому знайомству, зробити мені одну річ…
— Яку саме?
— Мені потрібно трьох-чотирьох хлопців, таких, що не бояться і чисто працюють.
— Мокра робота? — стишив голос гармоніст. Никодим погойдався на стільці.
— Один тип допік мені до живого.
— І що, треба
