Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович
Засунувши руки в кишені штанів, Никодим ходив по кімнаті. Спало на думку, що, з другого боку, діло не таке вже й страшне. Бо якщо він буде головним і даватиме накази… Чому б не спробувати?
«В усякому разі це краще, ніж коли б вони підсипали мені якоїсь отрути або використали мене для свого шахрайства з дияволом».
З кожною хвилиною Дизма більше й більше схилявся до того, щоб прийняти чудернацьку пропозицію, і в цьому неабияку роль відігравала цікавість: а що ж буде далі? Брав острах: чи зможе він бути отим «тринадцятим», та ще й «великим»? Але Никодима заспокоювала надрукована на машинці примітка, де було сказано, що Магістр — це духовний наставник Ложі, а формальне керівництво й урочиста відправа обрядів покладаються на Сестру-заступницю.
Коли пробило сім, у двері постукано. Никодим уже прийняв ухвалу.
Його занепокоїло те, що тепер прийшла тільки панна Стелла. Присутність графині Конецьпольської, її жваві рухи й усміхнені очі надавали всій цій історії більш земного характеру. Зате у чорнявої було щось демонічне, а головне — складалося враження, що вона дуже вчена і сувора.
Панна Стелла замкнула двері, і Никодим враз відчув себе так, ніби він у пустинному закамарку спіткав ворога з товстим києм у руках.
— Вже сьома, — вимовила вона майже баритоном.
— Сьома? — усміхнувся Дизма. — Справді, як летить час…
— Що ж ви надумали? Сподіваюсь, не відкидаєте голосу одкровення?
— Ні, не відкидаю, — запевнив Никодим.
— Отже, я стою перед Великим Тринадцятим, перед моїм паном і повелителем.
Вклонилася низько, так низько, що її товсті стегна разом з пишним заокругленням подалися вгору і стали схожі на візантійську баню.
Зненацька випросталась, патетичним голосом спитала щось латиною і прикипіла до Никодима поглядом, чекаючи відповіді.
Дизма скулився і з розпачем подумав;
«І чого ця видра чіпляється!..»
Панна Стелла почекала з хвилину і повторила запитання. Рятунку не було. Треба щось відповісти. Никодим гарячково перебирав у думці всі ті клапті латини, які знав з костьолу і зі школи. Раптом на душі в нього посвітлішало, і він відказав:
— Terra est rotunda.[30]
Не пам’ятав уже, що це означає. Тим паче не знав, чи має та відповідь якийсь зв’язок із запитанням, а проте, хоч його і пробирав холодний піт, радів, що все-таки відповів латиною, причому, видно, не безглуздя, бо Стелла знову низенько вклонилась і, схрестивши руки на грудях, мовила:
— Воля твоя, Магістре.
А тоді відчинила двері і вже звичайним голосом сповістила, що обід подано.
Обід був багатий і вишуканий. Здивувало Никодима тільки те, що не було вина; коли одна з сестер Чарських капризно домагалася «краплини чогось міцнішого для піднесення духу», пані Конецьпольська усміхнулась, але твердо відмовила:
— Ні, ясочко, — тепер ні. Не поспішай.
Взагалі всі стали поважніші. Жінки розрум’янились, деякі од хвилювання нічого не їли. В поглядах, що вперто повертали до Никодима, поблискували вогники якогось занепокоєння.
Коли перебралися до будуару пити чорну каву і слуги вийшли, пані Ляля виглянула в сусідню кімнату і, впевнившись, що їх ніхто не підслухує, подала знак чорнявій. Запала тиша. Стелла підвелась і почала:
— Шановні пані, майбутні сестри мої, і ти, пане, — вона низько вклонилася Дизмі, — розійдіться тепер по своїх покоях і віддайтеся самоспогляданню, щоб духом і тілом підготувати себе до великої містерії, котра почнеться рівно опівночі. На самоті ви повинні очистити свої помисли від усього буденного, скинути свою звичайну одіж і надіти білі шати, які вам приготують. Підготувавшись, чекайте на мене — я зайду до вас. Розходитеся і пильнуйте.
Сказавши це, вона рушила до дверей. На порозі стала, ще раз уклонилася Никодимові і зникла. За нею так само розійшлися всі інші. Пані Конецьпольська провела Дизму в призначену для нього кімнату і попрощалася, мовчки кивнувши головою.
«Ото лихо! — подумав Дизма. — Мабуть, духів викликатимуть чи що».
Оглядівся. Сподівався і в цій кімнаті побачити щось незвичайне, аж ні — умеблювання тут нічим не вирізнялось. Єдине, що зацікавило його, — це плеската чорна валізка на письмовому столі.
Після ситного обіду думка працювала ліниво, і Никодим розтягнувся на софі, щоб спокійно обміркувати становище.
Його не покидало почуття невдоволення і остраху перед тією опівнічною церемонією. Не мав уявлення, яка ж роль у всьому цьому належатиме йому. Що накажуть робити? Правда, він має там бути головною персоною, але хто ж його знає, чого ці баби вимагатимуть од головної персони… А що, як звелять йому викликати диявола? Усе може бути…
— Тьху! — плюнув на килим.
Майнула думка, що в крайньому разі можна викрутитись, пославшись на хворобу. Приміром, на ревматизм. Один раз він уже чудово прислужився йому — в Коборові…
Згадка про Коборів розчулила Никодима. Яка там тиша, який спокій… їжа добра, ніякої роботи… Ну, і Ніна… Ох і любила ж вона цілуватись!
Усе-таки в Коборові було найкраще, особливо після від’їзду Касі. Чорт підсунув Куницькому отой план, через який він, Никодим, став президентом банку…
Дизма всміхнувся.
«Ну, брате, не нарікай, не нарікай — правду кажучи, нарікати нема на що!»
Думки снували дедалі повільніше, ситна їжа зробила своє: Никодим заснув.
Спав так міцно, що не чув, як постукали в двері, як зайшла панна Стелла, як клацнув замок у чорній валізці. Тільки тоді, коли Стелла добре термоснула його за плече, Никодим розплющив очі.
Вмить згадав, де він. Чорнява стояла перед ним, тримаючи в руках щось ніби шлафрок з білого
