У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
— Ох ця мені доба з її заразливим філістерством! бо тоді ж, мабуть, існував звичай: ходити з циліндром у руці по хаті? — спитав Блок, радий з такої рідкісної нагоди вивідати в очевидця подробиці великопанського побуту минулої доби, тоді як архіваріус, принагідний маркізин секретар, розчулено глипав на неї і ніби казав: «Он вона яка! Всевіда, всюдисуща, на все в неї відповідь, просто диво-жінка!»
— Ба ні, — відповіла маркіза де Вільпарізіс, присуваючи ближче склянку з зозулиними черевичками, щоб знов почати малювати, — таку звичку мав лише Моле. Я ніколи не бачила вдома мого батька з капелюхом, хіба що коли приїздив король, бо король всюди у себе вдома, а господар при ньому тільки гість у своєму власному салоні.
— Аристотель мовить у розділі другому... — вскочив у слово пан ГГєр, історик Фронди, але так уже ж несміливо, що ніхто його не почув. На нього давно вже напали нічниці, а все через нерви, помічних ліків не знаходилося, він навіть не лягав і, ледве дибаючи, виходив з дому, лише як цього вимагала його праця. Нездольний вирушати часто у ці виправи, простенькі для інших, а для нього такі обтяжливі, ніби він щоразу спускався з місця, він з подивом бачив, що чуже життя не вельми надається до того, щоб ці його вихватки завершувалися найбільшим пожитком для нього. Іноді була зачинена бібліотека, куди він вибирався, силоміць змушуючи себе встати і, подібно до велсівського героя, надіти сурдут. На щастя, він застав маркізу де Вільпарізіс удома і збирався подивитися портрет.
Блок упав йому в річ.
— Далебі! — вигукнув він потому, як маркіза де Вільпарізіс закінчила розповідь про церемоніал королівських візит, — уперше чую! (Ніби це й справді було дивно, як це він не міг про це чути.)
— До речі, про такі одвідини, — знаєте, якого коника встругнув мені мій сестринець Базен? — звернулася до архіваріуса маркіза де Вільпарізіс. — Замість зголоситися, він звелів передати, що до мене прийшла королева шведська.
— Ха! Ха! Як із конопель: королева шведська. Щут той, що шуткує! — скрикнув Блок і запирхав, тоді як історик осміхався з величною плохістю.
— Я з дива не могла вийти. Бо вернулася з села допіро кілька днів тому і, щоб спочити серцем, просила нікому не говорити, що я в Парижі; от я й сушила собі голову, звідки шведській королеві знати, що я вже тут, двох днів не дала мені 'відітхнути, — відказала маркіза де Вільпарізіс, великим дивом здивувавши присутніх тим, що візита шведської королеви для господині дому звичайнісінька подія.
Вранці маркіза де Вільпарізіс укупі з архіваріусом вивіряла за паперами свої мемуари, а нині, звісно, хай і несвідомо для неї самої, бачила, як вони захоплюють і поривають інших людей, а отже, її прийдешніх читачів. Салон маркізи де Вільпарізіс не був салоном щиро аристократичним, де не було багато кого з тих буржуазок, яких приймала вона, і де натомість можна було зустріти пишних дам, яких пані Леруа звабила до себе далеко не зразу, одначе такі нюанси в маркізиних мемуарах затерлися, бо з них повипадали пересічні знайомі авторки, — навіщо про них згадувати, коли немає ніякого приводу, — а те, що авторка про-очила дам, які в неї не бували, цінності спогадів не шкодить, бо на вимушено обмеженому просторі її мемуарів знайдеться місця небагатьом, і якщо ці особи монаршого роду або історичні фігури, то вражіння найвищої гожости, яке тільки здатні справити на читача мемуари, досягається. З погляду пані Леруа, салон маркізи де Вільпарізіс був салоном третьорядним, і цей суд пані Леруа неабияк болів маркізі де Вільпарізіс. Але нині ніхто вже не знає, хто така була пані Леруа, її думка кудись канула, зате салон маркізи де Вільпарізіс, де бували королева шведська, де бували дук Омальський, дук де Бройль, Тьєр, Монталанбер, єпископ Дюпанлу, нащадки вважатимуть за один із найпишніших салонів XIX сторіччя, бо потомство не змінилося з часів Гомера та Пин-дара і йому завжди буде завидки знатности, належносте до царського чи майже царського коліна, приязні з царями, з народними вождями, з великими мужами.*
Отож, усього цього було потрошку в теперішньому салоні маркізи де Вільпарізіс і в її часом підретушованих спогадах, з допомогою яких вона поринала в минуле. А потім, маркіз де Норпуа, хоча він і не міг вернути своїй подрузі високе становище, приводив до неї чужоземних і французьких державних мужів, які світили очі йому і знали, що найкраще догодити йому — це приходити до маркізи де Вільпарізіс. Пані Леруа, може, теж була знайома з цими європейськими славутами. Але ця мила жінка зі страху зажити слави синьої панчохи остерігалася розмовляти про східне питання з прем’єр-міністрами, а про кохання — з повістярами та філософами. «Кохання? — перепитала вона якось пре-тенсійну даму, котра спитала її: «Що ви думаєте про кохання?» — «Кохання? Це мій постійний промисел, але я про нього не розмовляю». Коли в неї збиралися світила письменства і політики, вона обмежувалася тим,
