Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
Але окрім Хмельницького, нікого іншого під час переговорів Немирич не розгледів і не запам’ятав. Та й навіщо? Як і решта присутніх там шляхтичів, він щиро вважав поразку від козаків і підписаний внаслідок цього мирний договір прикрим непорозумінням, яке з часом розвіється. Про те, що Гетьманщина — утворення тимчасове, свідчили подальші загравання козаків з царем Московським. Немирич анітрохи не здивувався тому, що все скінчилося помпезною радою у Переяславі — невеличкому містечку Київського воєводства. Не здивувався тому, що Переяславська рада позначилася двома характерними прецедентами.
По-перше, вже тоді особливо волелюбні й непримиренні козацькі ватажки на кшталт полковників Івана Богуна, Осипа Глуха, Григорія Гуляницького, Петра Дорошенка, Івана Сірка, Михайла Ханенка та інших завзятців відмовилися підтримувати Переяславські статті. Мовляв, краще померти гордими самотніми вовками, ніж ситими ланцюговими псами на подвір’ї Олексія Михайловича, царя Московського. Згодом ці буйні голови взагалі відкололися від загальної маси, а розкол єдиних до того козацьких лав Немирич вважав (як йому здавалося — цілком справедливо й закономірно) першою ознакою недалекого вже занепаду Гетьманщини.
По-друге, самовпевненість Богдана Хмельницького і вірних своєму гетьманові проводирів заходила настільки далеко, що вони мали нахабство вимагати від царського представника — окольничого і боярина Василя Бутурліна… присягнути козацтву від імені свого володаря, що Переяславські статті ніколи не порушуватимуться ні самим повелителем Московії, ані жодним його підлеглим!!! Як згодом переповідалося скрізь і всюди, боярин Бутурлін довго не міг уторопати, про яку таку «відцареву присягу» йдеться. Коли ж нарешті уторопав — то заявив, що повелитель Великої Московії нікому й ні за яких обставин не присягався і не присягатиметься, але дане від його імені слово твердіше від криці.
Звістка про цю відповідь потішила Немирича ще більше. Бо, оцінивши характери козацьких проводирів, які лишалися солідарними з Богданом Хмельницьким і насамкінець підтримали Переяславські статті, не міг уявити, щоб союз новоутвореної Гетьманщини з Московським царством протримався довго. Ну, а позбувшись потужного покровительства царя Олексія Михайловича, козаки швидко програють…
Так би неодмінно і сталося, якби не Шведський потоп. Тепер Річ Посполита перебувала в занадто скрутному становищі, щоб приборкувати непокірну Гетьманщину, раз і назавжди ліквідувавши цю кляту виразку на своєму державному тілі. Стан цей був настільки скрутним, що його королівська величність Ян Казимир змушено заручився підтримкою вчорашніх ворогів — кримців.
Здавалось би, у тій-таки Зборівській битві вони рубалися на смерть, при цьому татари всіляко опікувалися ясиром… а тепер — уже союзники?! Та отримати під свою руку величезну кількість вправної кінноти Ян Казимир не зміг би в жодний інший спосіб. Тому й домовився з ханом. І вважав цей союз дуже вдалим, попри навіть те, що незадоволена потужною татарською присутністю частина шляхти перебігла на бік шведських загарбників.
Що ж до Гетьманщини, то з нею все сталося, як Немиричу й гадалося. Не відчуваючи більше загрози з боку Польщі, Богдан Хмельницький послав під три чорти Переяславські статті. До відкритого розриву все ще не дійшло, проте козацька депутація на чолі з Данилом Греком навідувалася у ставку шведського короля вже не вперше. Й якщо раніше діставатися сюди було вельми складно, то тепер підкорені шведською й козацькою арміями території були дотичними.
Тому зараз, у жовтні року 1655-го від Різдва Христового, депутація на чолі з гетьманським посланцем Данилом Греком прибула до Варшави у супроводі бундючного тритисячного почту. Та й зупинився гетьманський посол не деінде, а в особистому будинку пана Радзейовського.
І збирався зустріти козацьку депутацію не хто інший, як його королівська величність Карл Х Густав власною персоною. Причому зустріч мала відбутися у королівському палаці Варшави, а не в якійсь другорядній споруді. Нехай палац розорений війною, та все ж таки королівська резиденція лишалася королівською резиденцією, попри будь-які тимчасові супутні обставини.
Отакі тепер склалися справи!
Що ж, безперечно, високого авторитету набула Гетьманщина. І якщо її справи й надалі підуть так само успішно…
Може, варто придивитися до цієї виразки на колись здоровому державному тілі Речі Посполитої більш серйозно?! А раптом виявиться, що ота клята Гетьманщина — зовсім ніяка не виразка, як вважалося попервах…
Тому Юрій Немирич з нетерпінням очікував приїзду козацької депутації на чолі з Даниїлом Греком, стоячи у натовпі шляхтичів-перебіжчиків довкола простенького похідного трону Карла Х Густава. Судячи з кінського іржання, що долинало з другого поверху, гетьманські посланці вже прибули. Якщо перший палацовий поверх займав шпиталь, то не стайня у звичайному розумінні, але невеличка конов’язь для королівських гостей розташувалася чомусь на другому. Хтозна, з яких міркувань король розпорядився зробити саме так, а не інакше — але розпорядився про це саме Карл Густав. Коли ображені у найкращих почуттях шляхтичі-перебіжчики заводили обережні розмови з його королівською величністю на цю дражливу тему, той зазвичай зневажливо кривив губи й відповідав:
— Не переймайтеся такими дрібницями, дуже прошу! От переможемо — наведемо порядок скрізь і весь цей палац поремонтуємо від горища до підвалів. А поки що… мені це зручно.
Справді, з певної (і потрібно визнати — якоїсь збоченої) точки зору, зручність проглядалася. Король займав найвищий — третій поверх палацу, саме тут збирав усі наради та приймав відвідувачів. На другому поверсі розташовувалися всі служники й увесь почет, тому довго викликати й розшукувати нікого не доводилося, кожен був неподалік. Коли до короля прибували гості, з другого поверху долинало кінське іржання або фуркання — ось приблизно як зараз. Ну, а спустившись у шпиталь на перший поверх, Карл Густав міг особисто поговорити з вояками, пораненими у битвах за
