Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
Хоча за Зборівським миром Київське воєводство відійшло до Гетьманщини, й полковник посполитого рушіння Немирич втратив посаду підкоморія київського, однак він і досі зберігав за собою місце у сеймі як один з найзаможніших магнатів. А отже, зберігся й авторитет. Тому не зважаючи на теперішнє прохолодне ставлення пана полковника, социніяни все ж наважились надіслати до Немирича цілу депутацію.
Мабуть, він би не піддався на вмовляння, якби не Ельжбета. Після загибелі Томаса дружина місця собі не знаходила аж до самісіньких пологів. А потім у неї з’явився новий об’єкт для турботи — маленький Теодорик. Звісно, Юрій розумів, що це природно, що так і мусить бути, бо немовля потребує насамперед материнської ласки й опіки. Та все одно в його очах підвищена увага до сина молодшого означала зраду пам’яті про синочка старшого — про свого улюбленця Томасика. І чим далі Ельжбета заглиблювалася в роль люблячої матусі, тим міцніший мур непорозуміння виростав між нею й чоловіком.
Тепер, після трагічної загибелі найстаршої дитини, вони, колись закохані до глибини душі, щасливі та взаємно приязні, майже не розмовляли. Проте коли навідалася депутація братів-социніян, дружина раптом виявила інтерес до клопотань незваних гостей. А пізно увечері, коли пан полковник усамітнився перед каміном у своєму кабінеті, Ельжбета без жодного попередження увійшла до нього і доволі прохолодно мовила:
— Допоможіть їм, прошу! Відгукніться, підтримайте їхні заклики хоч би в ім’я тих стосунків, що були колись між нами.
Немирич аж здригнувся від несподіванки: адже перед цим розмірковував, варто чи не варто примикати до шведів та як використати у цих маневрах социніянську депутацію? Звідкіля дружина довідалася про його думки?..
Але прочитавши у стомлених чоловікових очах німе запитання, Ельжбета тільки підібгала губи й додала:
— Заради колишнього нашого кохання знову прошу: допоможіть прохачам, підтримайте їх! Не намагайтеся дізнатись, як я здогадалася про ваші думки. Це насправді несуттєво. Просто зробіть саме так, як я прошу. Ви ж можете… і в глибині душі навіть хочете допомогти нашим одновірцям.
Сказала — й полишила кабінет.
Хтозна, які струни в чоловічій душі зачепила пані Ельжбета тими скупими словами, та все ж ніде правди діти: ставлення Юрія до социніян відчутно змінилося. Наступного дня він вислухав їх вже доволі прихильно. Більш того, погодився пристати на їхній бік. Дійсно, чом би не пошукати правди у короля шведського, якщо король польський виявляє безсилля?..
Як вирішив, так і зробив. Опинившись у таборі Карла Густава, Немирич тільки виграв, бо з полковника посполитого рушіння його підвищили до генерал-майора кавалерії. До того ж король знайшов час для того, аби особисто прийняти настільки визначного перебіжчика. Вони бесідували цілу годину, після чого у Юрія склалося стійке враження: попри зверхньо-бридливий вираз обличчя, Карл Густав — людина справедлива та чуйна. Він не тільки ставиться з величезною симпатією до всього Польського братства социніян, але й готовий посприяти особисто Немиричу з реалізацією його задумів щодо царства справедливості, яке житиме за прекрасними збалансованими законами.
— Так, генерале, кажу вам чисту правду: цю війну я затіяв заради торжества справедливості, бо то єдина гідна підстава, яка виправдовує кровопролиття й насильство над людьми. Проте інакше правда не переможе. Отже, мушу воювати, просто мушу, генерале!.. Та й усі мусять, якщо чесно, хіба не так?..
Немирич надавав дуже великого значення цим словам його королівської величності. Карл Густав мав рацію: проливати кров, переривати людські життя, винищувати цілі міста варто лише заради справедливості — от у чім розгадка війни як суспільного явища! Тому Потоп — війна справедлива. А якщо гордовита Річ Посполита щосили опирається торжеству правди Божої та справедливості людської, то й не треба жаліти її.
Справді, Річ Посполита заросла гріхом, немовби недоглянутий город бур’яном — тож треба її добряче виполоти! Якщо Всевишній відвів роль «городників» шведам, нехай так! Рано чи пізно на цій землі торжествуватиме справедливість, і Немирич разом з усіма дочекається цього радісного моменту. Ніхто, ніщо й ніколи не замінить йому померлого синочка Томасика, тож він забуде про особисте людське батьківське щастя. Натомість мрії про майбутнє царство справедливості, можливо, нарешті все ж таки втіляться у життя? Як-то кажуть, Бог дав, Бог узяв…
Узяв любого Томасика.
Дав можливість збудувати царство справедливості.
Тільки б тепер виполоти землю Речі Посполитої від гріха, викоренити його звідси! Хай як земля ця опиратиметься…
Хоча…
Чи таким уже несамовитим є той опір?! Щось підозріло велика кількість польських підданих підтримала шведів. Якщо ж так, торжеству справедливості неодмінно треба допомогти. І новоспечений генерал-майор кавалерії почав один за одним розсилати до шляхтичів листи із закликом приєднуватися до шведського війська, на яке самим провидінням покладена висока місія… Ну й таке інше в тому ж дусі.
Листи ці справили на адресатів далеко не однозначне враження. Так, лави шведських прибічників поповнилися кількома новими социніянами. Проте Немирича це поповнення не дуже втішало, оскільки двоє людей, чию думку він особливо цінував, відреагували на його листи вельми своєрідно.
Пан Кшиштоф Арцишевський не відповів узагалі. Не відповів притому, що другому посланцеві, який поїхав до родинного маєтку Арцишевських під Гданськ, було наказано найсуворішим чином: без відповіді щоб
