Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков

Минув іще якийсь час, проведений у солодкій нерухомості, й мандрівець занервувався. Встав, закинув за плечі речовий мішок і пішов. Після кількох кроків згадав про щура й озирнувся, але звірка не побачив.

День уже добігав кінця, коли у весняну музику природи втрутився сторонній звук, який змусив Харитонова зупинитись і прислухатися. Помилитися він не міг – це був гудок паровоза, протяжний і наполегливий. Він пам'ятав ці гудки з дитинства, з тих довоєнних часів, коли вони з батьком їздили в кузові полуторки на найближчу від Каргополя станцію Няндома, повз яку щодня мчали десятки потягів, що снували між Москвою і Архангельськом. Деякі з них зупинялися на кілька хвилин на цій маленькій станції й перед тим, як знову рушити, гуділи, попереджаючи всіх про відправлення.

І ось тепер, уже через багато років, Харитонов знову почув такий гудок, і серце його прискорено забилося. Незважаючи на сутінки, що опускалися, він заспішив туди, звідки долетів до його вух цей чарівний звук.

Ішов він недовго, хоча за цей час сутінки згущались, і тільки місяць та яскраві зірки своїм далеким світлом робили земну темряву прохідною. Незабаром Харитонов розгледів вогонь багаття, що промайнув за стовбурами дерев, і почув голоси. Уповільнивши крок і прагнучи не шуміти, він наблизився до багаття. Зупинився, виглядаючи з-за широкого стовбура старого дуба.

Полум'я вихоплювало з темряви кілька облич, а трохи далі за вогнищем виднілися розмиті темрявою контури якогось громаддя.

– А я вважаю, що вугілля вистачить! – донісся до Харитонова хрипкий голос.

– Краще ще накопати, – заперечив хрипкому голосу інший, м'якший. – Де ми ще його знайдемо, а тут – просто на поверхні.

– А що, справді? – сказав третій голос. – Тільки півгендера завантажив, а потім що? Вугілля ж не в брикетах, іще невідомо, як горітиме.

Хтось відійшов од вогнища вбік, повернувся й кинув щось у вогонь. Полум'я підскочило, радісно затанцювало, облизуючи темряву.

– Ну от, іще краще брикета горить! – задоволено мовив хрипкий голос. – Добре, давайте ще накидаємо!

Дядьки відійшли від вогнища.

– Ось тута киркою підчепи! – попросив хтось, і зразу ж дзвякнуло металом об камінь.

Харитонов підійшов до багаття. Сів. Прислухався до шуму.

– Михаличу, буксу перевір, чуєш?! – крикнув хтось.

– Учора перевіряв! – відповів невидимий Михалич.

– А зчеплення контрольних платформ і бронеплатформи?

– Усе перевірено, ти б краще лопатою так працював, як язиком мелеш! – пробурчав Михалич.

– Молодець старий! Так їх! – зі сміхом сказав хрипкий.

Внутрішній холод змусив Харитонова посунутися ближче до полум'я. Ось він і знову серед людей, поряд із ними, незнайомими, невидимими в нічній темряві. Скільки вже було цих зустрічей, скільки було слів, сказаних йому або при нім, і нічого вони не змінили в його житті, в його мандруваннях. Тільки зникла назавжди думка про те, що треба віддати комусь кінець бікфордового шнура, який простягнувся на сотні й тисячі кілометрів од невідомої бухти Японського моря за ці Уральські гори, що вже теж залишилися позаду. Ні, тепер Василь не збирався віддавати цей шнур. І не лише тому, що він зв'язував Харитонова з минулим, із динамітом, який залишився в баржі, що сіла на мілину. Шнур залишався сенсом його мандрів, зброєю й одночасно жезлом судді, в силах якого було вирішити: залишити цей світ незайманим чи, чиркнувши сірником, перетворити його на спогад для тих, хто виживе у вогні, що плавить каміння. У вогні, який очистить світ од непотрібних жорстокостей і незрозумілих явищ, створених тьмяним розумом людства. І мало що хотілося залишити незайманим, а те, що він міг би залишити, – не було створене людьми, окрім, мабуть, того чорного дирижабля, що ширяє високо в небі. Так, напевно б він залишив усі ширяючі в небі дирижаблі й усі кораблі, чи то військові, чи то вантажні. И кораблі, й дирижаблі були єдиним справжнім досягненням людства, його гордістю. Навіть коли він просто думав про них – серце його лагіднішало, й важко було думати про людство погано, й забувалося зустрінуте ним у дорозі зло, що народилося на цій землі, але з невідомих Харитонову причин. І ось він уже був готовий іти далі, не підпалюючи шнур, не прирікаючи землю на полум'я, помилувавши людство ще раз, не пробачивши, але пожалівши його.

– Гей, боєць! Ти звідки? – 3 темряви вийшов до вогнища літній чолов'яга в тільнику й чорних матроських брюках.

– Згори, – відповів Харитонов.

– Ясно, що не знизу! – всміхнувся чолов'яга. – 3 могил зазвичай не повертаються! Гей, братці! В нашій команді новобранець!

Харитонов здивувався. Швидко ж він став їхнім бійцем.

– А ви що, воюєте? – запитав він.

– А як же не воювати, коли в Росії живемо?

– Хто такий? – запитав, підходячи до вогнища, власник хрипкого голосу. – Ти ба? Либонь, військовий?!

– Ти запитай, якої армії? – долетів чийсь м'який голос із темряви.

– А дійсно, – сказав літній. – Якої ти армії, боєць?

– Тихоокеанський флот… молодший матрос Харитонов.

– Братці! – радісно закричав хрипкий. – Та він наш, моряк!

– А ми – колишні балтійці! – гордо заявив літній. – Ось розкочегаримо цей агітбронепоїзд, і до Балтики – чух-чух-чух! А там нас крейсер наш чекає, милі серцю братики. Ти бачив крейсери? У вас їх, мабуть, і не було!

– Не було. Я на баржі плавав…

– Лапацон!.. – поблажливо промимрив хрипкий. – Крейсер – це сила! Я б за крейсер життя віддав, та й не тільки своє! Це ж якщо є крейсер, ми непереможні, а якщо не вберегли – то все, кранти! Камінь на шию – і в безодню.

– Гей, шляховику! Сюди давай! – крикнув літній. – Михаличу, мать твою!.. Залиш свій тендер у спокої!

– Та не пішли б ви! Балтійські вилупки! Для вас же горба гну! От як сядете посеред бою без вугілля, тоді пригадаєте, що Михалич говорив!

– Так, крейсер на морі – все одно що цар! – мрійливо мовив повагом літній.

З темряви вийшов Михалич, лаючи балтійців. Обличчя у вугільній сажі, в руках – совкова лопата.

– Слухай, хоч ти будь людиною! – звернувся він до Харитонова. – Підсоби!

Мандрівець із радістю пішов слідом за шляховиком у темряву. Отримав там у руки лопату, й заходилися вони вдвох відскрібати з вугільного пласта, що виповз на поверхню, вугілля й закидати його на низький тендер.

– Хоч один знайшовся тямущий, – зітхав Михалич. – Я ж не про себе дбаю. Мені-то що, вб'ють – оплакувати нікому.