Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков
Не хотілося помирати і при світлі. Взагалі не хотілося помирати.
Але машина їхала назустріч променю. Шофер, зціпивши зуби і відганяючи думки, тримав машину в межах світлового коридору. Було тихо, і тільки вітерець зганяв із лоба краплі холодного поту.
І щоб позбутися настирливих думок, шофер спробував згадати щось із минулого, але пам'ять чомусь виштовхувала йому назустріч події не найсвітліші й найрадісніші, немов хотіла підвести його до якогось рішення. Він заплющив очі й побачив темне місто і плац свого полку, яскраво освітлений зчепленими по шість штук на кожній фермі прожекторами. І хоча годинник показував десяту ранку – небо було темним. їх вишикували по тривозі, й командир частини – низькорослий полковник із татарським прізвищем – повідомив, що почалася війна з ворогами. Наказав приготуватися до труднощів і прикрощів, до загибелі друзів і самопожертвувань, нагадав рядки з присяги та статуту, а потім зачитував дуже довгий наказ, згідно з яким усьому особовому складу присвоювалося чергове звання. Він, рядовий Чижов, ставав єфрейтором, а сам полковник – генерал-майором. А потім почалося дивне воєнне життя. Друзі-однополчани йшли на завдання й не поверталися назад, а вечорами, які нічим не відрізнялися від будь-якого іншого часу доби і визначалися тільки черговим по частині, зачитувалися накази про нагородження тих, що не повернулися, бойовими нагородами посмертно. І так тривала ця постійна ніч, поки майже не залишилося солдатів і офіцерів, а ті, що залишилися, на завдання вже не ходили. Місто кілька разів бомбили невидимі вночі літаки, і від нього залишилися невидимі вночі руїни. Якось командир частини викликав його до себе й наказав підготувати прожекторну машину до виїзду. Коли машина була готова і заправлена, єфрейторові Чижову дали двох рядових і наказали щодня виїжджати з міста й освітлювати небо у пошуках ворожих літаків, аби міська артилерія могла їх знищувати. Так вони і їздили, поки одного з них, колишнього вчителя астрономії, не заарештували й не засудили військовим трибуналом до розстрілу за висловлений ним сумнів у можливості майбутнього сходу сонця…
– Стій!!! – увірвався у свідомість шофера відчайдушний крик Горича. – З'їжджай у темряву! – кричав Горич, перегнувшись і правою рукою схопившись за кермо.
Шофер відпустив кермо, і машина з'їхала зі світлового коридору і зупинилась. У вухах в обох стояв глухий дзвін, немов десь поблизу били молотом по підвішеній рейці.
Горич заткнув вуха пальцями, дивився вперед, де недалеко від невідомого прожектора розривалися снаряди.
Шофер, побачивши ці розриви, завмер, і застигле його обличчя показалося Горичу мертвотно-ліловим.
– Що ж вони не вимикають?! – крізь зуби з болем прошепотів Горич.
Шофер мовчав.
Снаряди падали один за одним.
– Одна гармата стріляє! – сказав Горич, і раптом відчув, що машина здригнулась.
Не розуміючи, він обернувся до шофера й побачив, що той опустив важіль гальма і, схопивши долонями кермо, притиснувся до нього.
– Куди ти?! – крикнув Горич.
– Нічого… – мовив неголосно шофер. – А ми ближче до них, може, допоможемо…
– Чим допоможемо? – кричав Горич. – Ти з глузду з'їхав!
– А що ж: стояти в темряві й чекати, поки їх накриють?! – спокійним залізним голосом запитав шофер.
І тут на місці прожектора піднявся стовп вогню, і від вибухової хвилі, що промчала, затріщали борти. Коли стовп пішов іскрами в небо і згас, настала цілковита темрява. Шофер, матюкаючись, зупинив машину.
Попереду впали ще два снаряди, послані, мабуть, уже про всяк випадок, аби поранених добити чи снарядний ящик закінчити. Потім настала тиша.
Горич сплигнув униз і не почув тріску снігу. Опустився навпочіпки й помацав землю.
Земля була голою і твердою. Снігу більше не було.
27
Дуже скоро Харитонов відчув загальне потепління повітря, і чим далі він ішов, тим тепліше ставало, хоча сонце, як і раніше, не відзначалося особливою яскравістю горіння. Гора, з вершини якої він спускався, була неймовірної висоти. Вниз він ішов уже багато днів і не бачив ще ні рівнини, що лежала біля підніжжя гори, ні, обертаючись назад, вершини гори, що сховалася за високими відрогами й нанизаними на них багатошаровими тонкими хмарами.
На плоскому кам'яному майданчику Харитонов зупинився. Зняв із плечей речовий мішок, перевірив вузол шнура на лямці – виявилося, що надійний. Скинув пальто. Довго не міг вирішити, що з ним робити. Було в нім уже занадто спекотно, а нести його в речовому мішку важко, хоча й так було зрозуміло, що в речовий мішок воно не поміститься. Хоч як шкода, а треба було з ним розлучатись, і врешті-решт начепив його Харитонов на гілку низькорослого, розпластаного по каменю дерева – прийдуть коли-небудь і сюди холоди, тоді майбутній мандрівець подякує попереднику за цей теплий подарунок.
Провів Харитонов долонею на прощання по теплому ворсистому рукаву старого пальта і продовжив свій шлях.
На цьому боці схилу не було вирубаних акуратною рукою в камені сходинок, і доводилося постійно дивитися під ноги, іноді зупиняючись і вирішуючи, як краще обійти крутий спуск або провал, яких, одначе, на шляху зустрічалося небагато.
Незабаром спуск став іще пологішим. Камінь довгими сірими язиками йшов під землю, пророслу молодою травою. Дерева тут були стрункіші та вищі й не пригинали підлесливо свої гілки до землі.
Далеко попереду показалася тремтяча лінія горизонту.
Харитонов усміхнувся.
Сонце, якому вже давно було по дорозі з мандрівцем, знову обігнало його і перед тим, як забарвити горизонт у червонястий призахідний колір, зависло ненадовго, як стоп-сигнал світлофора, нагадуючи Харитонову про належний йому відпочинок. Харитонов слухняно зупинився, скинув речовий мішок і, вибравши місце, де трава росла густіше, влігся.
Земля зберігала тепло минулого дня і передавала його всьому, що лежало на ній.
Уранці промені світанкового сонця розчинилися в краплях роси, що вкрила трави, примушуючи ці краплі швидше випаровуватися, привносячи в повітря освіжаючу вологість.
Харитонов прокинувся й відчув поблизу чиюсь присутність. Всівшись на траві, він побачив біля своїх ніг давнього знайомого – щура. Простягнув руку і погладив звірка. Щур ткнувся в долоню холодним носиком і притулився спиною до зап'ястка, немов просив захисту. Харитонов відчув рукою часті удари його серця.
А сонце піднімалося вище, і промені його, покінчивши з росою, теплою хвилею омивали землю. І накрила ця хвиля Харитонова з головою, і виникло давно забуте відчуття щастя, і не було бажання встати і продовжити шлях, а рука, що зігрівала звірка, відчула зворотний потік
