Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков

вже закінченого речення, в кінці стародавньої історії, що так потребувала останнього розділового знаку. І ось тоді, після цього остаточного спалаху, не залишилося на землі людства, що розігнуло спину, не залишилося останніх досягнень, якими воно так пишалося. Не залишилося й мене, тому що несправедливо залишатися на землі, коли всі інші вже покинули її й летіли увись, за вироком Вищого суду. Але життя на цьому не закінчилось. Адже спалах знищив тільки те людство, яке вважало себе розумним та цивілізованим і називало інші народи меншими братами. А менші брати залишилися. Вони влаштували ритуальні танці навколо вогнища, принесли в жертву язичницьким богам та ідолам кількох красивих хлопців та дівчат і продовжували працювати, не думаючи про себе як про щось велике. Це було бачення, гідне втілення в життя, і я б спробував утілити його, але не всяка земля, в яку ввіткнеш свічки, – вибухне. Така земля є, і її треба шукати, чим я й займаюся вже довгі роки. Свічки в мене є, але я бережу їх саме для тієї землі. На жаль, тепер я знаю, що цієї землі немає і в Аравійській пустелі. Але з кожною моєю подорожжю залишається все менше й менше місць, які б я не відвідав, і відповідно збільшуються мої шанси. Збільшуються і шанси цивілізації, хоча вона, мабуть, думає, що її шанси зменшуються. Шанси вижити дійсно зменшуються, але інші шанси поза сумнівом збільшуються, і це тішить мене. Час рухається до полудня, і ртутний стовпчик Фаренгейта дотягнувся вже до дев'яноста дев'яти градусів. Спекотно, але, на жаль, не висаджувано в повітря…

Харитонову стало жарко. Він поворушився, немов намагаючись відсунутися від вогнища чи печі, біля якої він нібито сидів. Але стало ще жаркіше, й навіть здалося, що спітнів лоб і піт полився по обличчю. Він розплющив очі й побачив якийсь дивний туман, що за прозорістю нагадував запітніле скло. І тут по його обличчю, по очах хтось провів мокрою ганчіркою. Відразу з'явилася прозорість, і Харитонов побачив перед собою морду вовка й червоний його язик. Від несподіванки Харитонов схопився, притиснувся спиною до стовбура дерева, але вовк не виявляв агресивності. Він сидів мордою до Харитонова і спокійно дивився йому в вічі. Його сухоребрість і худорба зникли, а в очах з'явився життєвий блиск.

Навкруги розвиднилося – ніч минула. Харитонов закинув за спину речовий мішок і, подивившись іще разок на вовка, продовжив свій шлях. Після третьої просіки він озирнувся й побачив, що вовк іде за ним, як завжди.

Цього дня шлях дався надзвичайно важко. Земля піднімалася в пагорби, але й там у тому самому по-військовому суворому порядку чергувалися лісосмуги та просіки, а попереду в прозорому морозному повітрі вже виднілися відроги величних гір. Харитонов бачив, що на одній із вершин щось блищить, але розібрати, що це, він не зміг.

Минув іще один день, перш ніж Харитонов розгледів блискучий предмет: гора, найвища з усіх, упиралася в небо металевим хрестом. Харитонов дивився на цей далекий хрест до болю в очах. Потім витер сльози і згадав про вовка. Але вовка поблизу не було. Він пішов, мовби виконав свою місію. А можливо, дійсно він вів Харитонова сюди, й тепер, коли в мандрах з'явився новий орієнтир, допомога вовка виявилася непотрібною.

Накочувався ранній зимовий вечір; за людиною, що перетинала білу просіку, тягнувся шнур, немов страхувальний мотузок, здатний у потрібний момент натягнутися й утримати людину від небезпечного кроку.

24

Мешканець дирижабля прокинувся від яскравих сонячних променів, які проникали в гондолу. Сонце тільки вставало, йому ще належало пройтися вгору та знову вниз по небесному куполу. А поки що, готуючись до підйому, воно зависло над горизонтом, і здавалося Мешканцеві: летить воно одночасно з дирижаблем і на такій самій висоті.

Мешканець підвівся з табурета, на якому заснув минулого вечора, і підійшов до вікна-ілюмінатора. Землі внизу він не побачив: між нею та дирижаблем тяглося нескінченне хмарне покривало. Важко зітхнувши, він відійшов од вікна й раптом побачив хлопчика років восьми, що перелякано притиснувся спиною до поперечної стінки гондоли.

«Невже вони почули мене?!» – подумав Мешканець, і щаслива усмішка з'явилася на його обличчі.

Побачивши цю добру усмішку, хлопчик мовби відтанув трохи й дивився тепер на Мешканця з цікавістю й без переляку.

– Тебе прислали звідти? З Політбюро? – запинаючись, запитав Мешканець.

Хлопчик щось прошепотів.

– Та ні, не говори! – махнув рукою старий. – Звідки тобі знати, хто тебе послав!

Мешканець підвівся й підійшов до хлопчика.

– А як тебе звати? – запитав він лагідним м'яким голосом.

– Мика, – відповів хлопчик.

– Красиво. Хороше російське ім'я. А мене називай дідусем.

– Добре, дідусю.

Сльоза скотилася по щоці Мешканця дирижабля й капнула на дощану підлогу гондоли. Хлопчик обернувся до вікна-ілюмінатора і, ставши навшпиньки, спробував дотягнутися до нього.

– Почекай, Мико! – зупинив його дідусь.

Він поставив табурет упритул до стінки і допоміг хлопчикові на нього вибратися. Тепер Мика міг бачити величезні небесні простори.

– Онде внизу – наша Батьківщина! – говорив дідусь, стоячи поруч.

Мика, хоч і стояв на табуреті, був нижчим за Мешканця. Він із цікавістю заглядав униз.

– А що це, дідусю? – запитав він, показуючи пальцем на пелену хмар, із-за яких Батьківщину не було видно.

Дідусь зітхнув.

– Це від погодних умов залежить. Іноді погода хороша, й тоді можна без зусиль усе розглянути. Я вже людей бачив кілька разів. А іноді ось так… хмари, хмари. Там, унизу, може, сніг іде зараз, завірюха. А в нас сонце.

– А чому, дідусю?

– А тому, Мико, що ми дуже високо. І нам погодні умови, загалом, не страшні.

– Діду! – продзвенів голосок хлопчика. – А як ми летимо?

– Ну… на дирижаблі. Зверху така куля, наповнена гарячим повітрям або газом, а це ось – гондола.

– А як ним управляти, щоб правильно летіти?

Дідусь замислився.

– Він зараз за вітром летить, – почав пояснювати він. – Куди вітер дме, туди й летить. А попервах у нього мотор працював, і тому можна було летіти проти вітру.

– А чому зараз мотор не працює? І як його полагодити?

– Я не знаю, чому мотор не працює, а полагодити ми його не зможемо тому, що, по-перше, до нього не добратись, а по-друге, я на моторах не знаюсь. От якби я добре в школі вчився… Але тоді в школах і вчити було нікому…

Замовкнувши, Мешканець відчув напад задишки. Давно він так довго не говорив і тепер уже відчував, що потребує відпочинку.

– Знаєш, Мико, дідусь утомився. Давай трохи помовчимо.

– Давай, – охоче погодився хлопчик.

Мешканець усміхнувся – хлопчисько