Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков
Довго дивився Харитонов угору, але раптом у темряву цієї ночі ввірвалося ще якесь світло, і, обпечені ним, заболіли очі вахтового. Відскочив він од щілини, але світло це проникло всередину, освітивши протилежну внутрішню стінку башти.
– Полундра! – здавлено крикнув Харитонов і не почув у гуркоті бронепоїзда, що мчав, свого голосу.
Але його почули.
– Сплигни поки що! – крикнув матрос знизу, і Харитонов слухняно спустився.
З далекого кутка бронеплатформи до башти підскочив іще один матрос.
– Катай на тендер, заміни Петька!
Вибравшись на тендер, Харитонов зупинився й затулив долонею очі. Все навкруги було яскраво-жовтим, навіть вугілля, що лежало під ногами.
– Чого став?! – закричав на нього Петро. – Бери лопату і гати щосили!
Примружившись, Харитонов підійшов, узяв лопату і, стараючись майже не розплющувати очей, запрацював.
І тут почув, як до гуркоту потяга додалося щось іще. Дзвінкі металеві удари, від яких непомірний тягар натиснув на барабанні перетинки. Озирнувшись, побачив вогняний згусток, який вирвався з шумом із жерла баштової гармати, і тут же відлунням прозвучав недалекий вибух. Вибух прозвучав якраз із того боку, куди Харитонов не міг подивитися, звідки й било це сліпуче жовте світло. Пригнувши голову, він іще відчайдушніше запрацював лопатою. Вибухи звучали один за одним, і тривало це довго, поки раптом не почало темніти й жовте світло поступово ділося кудись, поступившись місцем темряві. І разом із жовтим світлом покинули Харитонова сили, сів він на вугілля, опустивши голову на коліна. Заплющив очі. І сприйняв гуркіт бронепоїзда, що рухався, за тишу.
– Гей, лапацоне! – поторсав його хтось за плече.
Харитонов насилу розплющив очі: над ним стояв Петро.
– Іди на койку, відіспися!
Харитонов кивнув і, тиняючись від утоми й від хитавиці, поліз на бронеплатформу, навіть не поглянувши на сонце, що піднімалося над країною.
28
Дні йшли в такій величезній кількості, що неможливо було їх злічити. Летів дирижабль, старів його Мешканець, але ріс і дорослішав хлопчик, якому Мешканець поспішав повідати все, що знав сам і що могло згодитися хлопчикові в його дорослому майбутті, в його майбутньому польоті. Час цей наближався, й тому Мешканець поспішав. Коли недавній хлопчик порівнявся з ним зростом, Мешканець почав звертатися до нього на «ви», щоб привчити до сторонньої поваги. Вже знав підліток на цей час, як і навіщо потрібно робити своєму народові добро, як думати про народ добре і з болем, як турбуватися про народ, який живе далеко внизу, під хмарами, коли трапляються в нього неврожаї, посухи або інші стихійні лиха, нехай навіть самим же народом через недоумство організовані. І тільки одне, але дуже важливе, ще не сказав своєму названому онукові й учневі Мешканець дирижабля. Не повідав він іще, як треба говорити з народом, якщо така можливість або необхідність раптом виникне. І тому, коли підліток іще спав, а сонце вже вставало, Мешканець глибоко замислився, дивлячись на світило, що прокинулось, і згадав один повчальний епізод зі свого минулого, який якнайкраще показував, що і як у таких випадках слід робити. Не бажаючи будити Мику, Мешканець почекав, поки той сам прокинеться від яскравості сонячних променів. Підліток спав на дерев'яній підлозі, й це, як думав Мешканець, його загартовувало. Так, для майбутнього польоту дуже важливо мати здоров'я.
І ось підліток прокинувся, підвівся, привітався з дідом.
– Доброго ранку! – радісно сказав Мешканець. – Як спалося?
– Гарно, – відповів Мика.
– Ну, товаришу Мико, тепер зробіть зарядку, а потім я вам розповім дещо цікаве.
Мика поставив ноги на ширину плечей і замахав міцними руками.
– Раз-два, раз-два! – примовляв Мешканець, допомагаючи хлопцеві тримати ритм у вправі.
Мика присідав, нагинався, віджимався від підлоги гондоли, робив усе, чого навчив його цей добрий і уважний старий, що носив українську вишиванку і, здавалося, ніколи її не знімав.
Потім, за заведеною на дирижаблі традицією, вони деякий час дивилися вниз, розглядаючи свою велику Вітчизну. За задумом Мешканця, ця традиція мала привчити хлопця до вітчизнолюбства, до виникнення глибокого щирого почуття до своєї землі.
– Ну, досить, – скомандував Мешканець через деякий час і, відійшовши на середину гондоли, всівся на табурет, аби кілька разів глибоко вдихнути наповнене киснем повітря, перш ніж почати розповідати названому онуку чергову історію свого повчального минулого.
– Мені хотілося б розповісти вам, Мико, про один цікавий, на мій погляд, факт, – почав Мешканець. – Якось під час перебування в Сочі я отримав лист від одного громадянина. Прізвища автора листа я не назву, тому що це не потрібно. Мине деякий час, коли цей чоловік стане твердо на ноги, тоді, можливо, й буде сенс назвати його прізвище. Зачитаю вам листа, отриманого мною від чоловіка, якого було засуджено за злодійство. Ось цей лист.
І Мешканець дістав із кишені своїх широких штанів затертий конверт і, витягнувши звідти сам лист, розгорнув і почав читати:
«Голові Ради Міністрів Союзу РСР.
Я з 12 років займаюся крадіжками, за що був засуджений чотири рази, останній раз – у 1954 році, на термін 6 років. Покарання відбув. Після звільнення повернувся до сім ї і влаштувався на роботу теслярем. Заробляв 500—600 карбованців за місяць. Платячи за квартиру 200 карбованців за місяць, я не зміг забезпечити сім'ю і, заборгувавши за квартиру 400 карбованців і 600 карбованців у контору, 25 березня ц. р. кинув сім'ю у складі дочки 4 років, матері дружини (дружина перебуває в пологовому будинку з новонародженим) і поїхав із думкою про легке життя. Але почати своє старе злочинне життя я не можу й не можу повернутися до сім 7, оскільки кинув її без грошей і в боргах. За ці п'ять років, як я поїхав, я не скоїв жодного злочину.
Я не боюся відповідальності й прошу вас відповісти порадою, як мені бути. Я чекатиму щодня протягом цього часу, як тільки в мене вистачить сили волі, чекатиму бесіди з вами. Якщо визнаєте потрібним мене заарештувати, я і з цим згоден.
До цього –
