Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков

– Це було в Сочі. – Мешканець одірвав погляд від листа і говорив тепер, уважно дивлячись названому онукові у вічі. – Я запросив автора листа для бесіди. Ми познайомилися з ним. Почувши його прізвище, я сказав, що раніше знав одного генерала з таким прізвищем. Автором листа виявився молодий чоловік років тридцяти. У бесіді він показав себе розумною і приємною людиною. Він розповів про себе, про своє життя, про втрату батька, про середовище, яке негативно вплинуло на нього. Він говорив: «Зрозумійте моє становище, я міг би працювати вантажником, бачите – я сильна людина. Але мене не пускають на цю роботу, дивляться, як на злодія. Вантажники заробляють пристойно, і я б міг добре заробити, але мені не довіряють. До останнього часу я працював у бригаді. Інші в бригаді більше заробляють, аніж я. На мене дивляться як на злодія, тому мені дають малокваліфіковану роботу. Що мені тепер робити, як бути з сім'єю? Квартири мені не дають, я живу на приватній квартирі. Якби я жив на державній квартирі, я б платив менше. Допоможіть мені. Я вам обіцяю, що буду чесною людиною, доведу вам це». Вислухавши цього чоловіка, поговоривши з ним, я повірив у нього, він видався мені хорошою людиною. Можливо, я виявив ліберальний підхід до цього чоловіка, але мені було приємно поговорити з ним. Я повірив йому, й хочеться думати, що він мене не обдурить. «Що ви хочете від мене, чим можу вам допомогти?» – запитав я його. «Допоможіть мені, щоб я зміг сім'ю прогодувати, – сказав він. – Це передусім. Я хочу повернутися до дружини, до дітей, до матері». – «Добре, постараюся допомогти вам, – відповів я йому. – Подзвоню секретареві міськкому партії, попрошу його, щоб звернули увагу на вас, влаштували на роботу, допомогли б придбати кваліфікацію, щоб ви могли більше заробляти. Але постарайтеся працювати чесно. Потім я попрошу, щоб вам дали кредит. (Подумайте, колишньому злодієві кредит дати! Це можливо тільки в наших радянських умовах.) Вам дадуть кредит, щоб ви побудували собі будиночок, або ж попрошу, якщо є можливість, щоб вам дали квартиру, і тоді ви платитимете менше». Відомо, що у нас квартирна плата найнижча у світі; я б сказав, це символічна плата, тому що цих коштів, напевно, не вистачає на утримання двірника в цьому будинку. Мій співрозмовник сказав: «Це було б дуже добре. Я вам буду вдячний». Переконавшись у ході бесіди, що йому вірять, що з ним по-людськи розмовляють, автор листа звернувся до мене з таким проханням: «Товаришу, знаєте що, мені б дуже хотілося з вами на пам'ять сфотографуватись». Я відповів йому: «Це можливо, сідайте ближче, щоб фотографові було краще». Ми сіли, нас сфотографували. Я пообіцяв йому прислати фотографію. Цей знімок йому послали. Наприкінці бесіди з'ясувалося, що у співрозмовника немає ні копійки грошей. Тоді я сказав йому: «Я допоможу, щоб ви змогли не лише доїхати додому, але й привезти подарунки дружині та дітям». Він повернувся додому, йому допомогли влаштуватися на роботу. Я попросив дізнатись, як він працює, як поводиться. Мені повідомили, що він працює вантажником і непогано заробляє. Просив передати, що живе добре. Дякував за допомогу. Ось вам, Мико, один із фактів нашого життя. Автор листа – це жива, конкретна людина.

До цього листа і до його автора можна було підійти по-різному. Адже писала лист людина, яку чотири рази судили за крадіжки. Його влаштували на роботу, а він кинув її, втік знову красти, а тепер ще зі мною зустрічатися, – беріть його, притягайте до відповідальності. Це один підхід. Що такий підхід дав би цій людині? Він привів би до того, що людина, яка збилася з правильного шляху, підвищила б у в'язниці свою кваліфікацію злодія, а нам потрібна людина для нашої справи. Для того, щоб поставити цю людину на правильний шлях, потрібен інший підхід, треба повірити в людину, в її кращі якості. Чи може ця людина бути активним учасником комуністичного будівництва? Може, Мико!

– Ну от, – після тривалої паузи видихнув Мешканець. – На цьому сьогодні закінчимо… Ху-ух! До чого ж я швидко втомлююся! Зовсім постарів.

– Ну що ви, – сказав Мика, по-доброму дивлячись на діда. – Ви ще повернетеся туди, коли ми приземлимось… і довго працюватимете на благо… А можна я ще подивлюся вниз?

– Дивіться, дивіться, Мико. – Мешканець закивав, голосно дихаючи пересохлим од безлічі сказаних слів ротом.

Підліток знову обернувся до вікна-ілюмінатора і, відчинивши його, висунувся назовні.

Над зеленою землею пролітали в тому самому напрямі, що й дирижабль, маленькі легкі хмари, та летіли вони швидше за дирижабль, і Мика глибоко замислився про причину цього.

Мешканець стомлено підвівся, переставив табурет до іншого борту і всівся на нього так, щоб використовувати борт як спинку. Так сидіти було зручніше, тим паче, що на плечі падало тепле сонячне проміння. І, зручно влаштувавшись, Мешканець задрімав із почуттям повноцінно проведеного дня, який іще принесе свого часу користь країні, що розкинулася внизу, і її народові.

29

Шофер лежав у кабіні й помалу приходив до тями. Пекучий біль терзав праву руку. Від недавніх вибухів у вухах стояв гул. Він намацав ручку дверцят і, схопившись за неї, всівся на сидіння. Ввімкнув «світляк» – лампа на стелі кабіни загорілась, але в лобовому склі її світло не відбилось, і від цього стало тьмяніше, ніж зазвичай при її світлі. Лобового скла не було.

– Горичу! – гукнув він слабким голосом і прислухався до тиші, що оточувала його.

Горич не відповів. Тоді шофер відчинив дверцята і, зціпивши від болю зуби, спустився на землю. Обійшов кабіну з іншого боку.

– Горичу! – знову гукнув він слабким голосом.

Знову Горич не відповів.

Шофер повернувся до машини і помітив: щось лежало ззаду під бортом. Підійшов і нагнувся. Простягнув ліву руку і, вхопившись за гімнастерку, пересилюючи біль, витягнув із-під машини Горича.

– Ну як ти? – важко дихаючи, запитав шофер, але Горич не відповів. – Гаразд, потерпи. Я тебе зараз до світла перетягну…

І шофер, схопивши здоровою рукою за комір гімнастерки, волоком потягнув товариша до кабіни, з якої плавно опускалося на землю слабке свічення «світляка».

Уповз у це свічення й зупинився. Опустив погляд на обличчя Горича й не впізнав його. Обличчя у Горича не було.

Пригнувся до грудей, приклав вухо й відчув щось мокре і холодне. Відсахнувся, так і не почувши ударів серця.

– Господи! – прошепотів шофер. – Що ж тепер?!

Він довго сидів на землі поряд із тілом товариша, тупо дивлячись на суху безживну поверхню.