Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке

І все-таки я знаю: якби хто спробував тепер полюбити їх, вони важко повиснуть на ньому, немов зайшли задалеко і нездатні зрушити далі. Думаю, тільки Ісус зміг би витримати їх, бо його й досі наповнює воскресіння, проте вони йому байдужі. Тільки закохані спокушають його, а не ті, що з мізерним талантом бути коханою чекають слушної миті, немов із погаслою лампою.

Я знаю: якщо мені судилося пуститися берега, нічого не зарадить, якщо я уявлятиму себе у своєму найкращому одязі. Хіба він серед своєї пишноти не заходить поміж останніх? Хіба він, замість підвестися, не опустився аж на дно? Звісно, правда, інколи я думав про інших королів, хоч у парках немає їхніх постатей. Але тепер ніч, зима, я мерзну, я думаю про нього. Адже пишнота — лише мить, і немає нічого довшого за злидні. А цей король має жити у віках.

Хіба не він єдиний зберігся під ковпаком свого божевілля, немов воскові квіти під склом? Про інших у церквах молилися за їхні многая літа, а від нього канцлер Жан Шарльє Жерсон вимагав безсмертя, і це тоді, коли він став найзлиденнішим, страждав від самої вбогості, незважаючи на корону.

Тоді, коли від часу до часу, вдаючи незнайомих і зачорнивши обличчя, чоловіки накидались на короля в ліжку, щоб здерти з нього прилиплу до гнояків сорочку, яку він давно вже вважав за свою шкіру. В кімнаті було темнувато, і вони цупкими руками відривали, вхопившись, зотлілі клапті. Потім хтось запалював свічку, і тільки тоді вони бачили загноєну рану в нього на грудях, у яку занурився залізний амулет, бо він щоночі притискав його до себе з усією силою пристрасті; тепер той амулет лежав глибоко в його тілі, страхітливо коштовний у перлинах гною, немов чудотворні мощі у скриньці. Шукали міцних слуг, але ті не витримували огиди, коли потривожені хробаки виповзали з фламандського полотна, випадали зі складок і заповзали їм у рукави. Йому, безперечно, стало гірше, як не стало parva regina[76], бо вона, молода і ясна, ніколи не покидала подружнє ложе. Потім померла. А далі вже ніхто не наважувався шукати наложниць для тієї купи падла. Королева забрала з собою слова і пестощі, з допомогою яких можна було власкавити короля. Тепер уже ніхто не пробивався крізь здичавіння цього духу, ніхто не допомагав йому вибратися з провалля своєї душі, ніхто не розумів його, коли він раптом озирався круглими очима тварини, що йде на пасовисько. А коли він упізнавав заклопотане обличчя Жувеналя, то згадував колишнє королівство, і йому хотілося надолужити все змарноване.

Про події тієї доби дуже важко розповісти, не засмутивши слухача. Якщо десь відбувалося що-небудь, то навалювалося всім своїм тягарем і було, як кажуть, немов монолітом. Куди подітися від звістки про вбивство його брата або звістки, що ще вчора Валентина Вісконті, яку він завжди називав своєю любою сестрою, стояла перед ним навколішки й відсувала вбік жалобний удовиний убір з обличчя, скривленого від скарг і звинувачень, а сьогодні, кілька годин поспіль, затятий сумлінний адвокат так довго обстоює право монарших убивць, аж поки злочин стає осяйним, і, здається, прагне осяяти й небеса? Було б справедливим виправдати всіх, бо Валентина з Орлеана вмерла з горя, хоча їй обіцяли помсту. Яка була користь, що він простив бургундському герцогу, а потім знову простив? Його опанувала темна пристрасть відчаю, і він уже кілька тижнів живе в наметі серед Аргійського лісу й запевняє, що тільки крики оленів уночі дають йому полегшу.

Ще раз передумавши геть усе, від початку аж до кінця, хоч який він короткий, народ зажадав побачити свого короля і нарешті побачив — безпорадного. Але народ зрадів, як побачив, збагнув, що це король — тихий і терплячий чоловік, який тут тільки підтверджує думку: Господь дбає про нього у своєму запізнілому нетерпінні. В такі світлі миті на балконі палацу Сен-Поль король, напевне, здогадувався про свій потаємний шлях: він згадав день Розбеке, коли його дядько герцог Бері взяв його за руку, щоб показати результат своєї першої вправної перемоги; того напрочуд довгого і ясного листопадового дня він озирав простолюд Генту, що задушився, сам створивши тісняву, бо нападали на нього зусібіч. Переплетені, мов страхітливий мозок, захисники лежали там купами, в які збилися самі, щоб стояти щільною лавою. Просто бракувало повітря, коли ти бачив там і там їхні здушені обличчя; мимоволі наверталася думка, що повітря далеко відвіяло від цих ще стоячих у тісняві трупів, коли раптом пурхнуло в небо так багато охоплених відчаєм душ.

Цю сцену вкарбували йому в пам'ять як початок його слави. Й він забув її. Тоді то був тріумф смерті, а тепер, коли перед очима всіх він стояв на кволих ногах, діялась містерія любові. Тоді на обличчях інших він бачив, що те бойовище, хоч яке страхітливе, ще можна збагнути. А містерію годі збагнути, вона не менш дивовижна, ніж олень із золотим ланцюжком на шиї в Сенліському лісі. Тільки тепер він сам став видовищем, а решта занурились у споглядання. Він не сумнівався, що вони затамували віддих і сповнені тих самих незмірних сподівань, які колись замолоду заполонили йому душу в день полювання, коли поміж гілля глянули на нього спокійні очі. Таємниця побаченого охопила всю його лагідну постать, він не ворушився, боячись загинути; легенький усміх на його широкому простому обличчі набув природної тривалості, мов у скам'янілого святого, й не заважав йому. Отак він стояв, і то була одна з тих митей, у які вбирається вічність. Юрба насилу витримувала. Покріплена нагромадженою й невичерпно збільшеною втіхою, вона пронизала тишу радісним криком. Але вгорі на балконі стояв тільки Жувеналь Дезюрсен, і він, коли стишився гомін, ознаймив, що король поїхав на вулицю Сен-Дені до Братства Христових мук, щоб подивитися містерії.

У такі дні короля виповнював лагідний настрій. Якби тоді якийсь художник шукав образу для сцен райського життя, то не знайшов