Спалені мрії - Ганна Ткаченко
– Ой лишенько, мій Ванюшечка, мій страждалець такий! Та як же мені його додому забрати? Він же і не доїде тепер сам! І де ж мені його шукати? А в кого ж питати? – заголосила одразу. – А там сирітка його – Оксанка, все бідолаха на дорогу бігає, щодня батька виглядає.
– Не причитай, Горпино, серце й так на шматки рветься. Привезли ми твого Івана. Він теж у медалях та орденах, ніг тільки, дійсно, не має, – мов не своїм голосом промовив Кирило. – Такого забереш?
– А хто ж його забере, як не ми з Оксанкою? Ще й раді будемо! То де ж він? Чи ви жартуєте? – Горпина заглядала кожному в обличчя, кружляючи довкола обох підвод. Коли нарешті побачила каліку посеред воза, схопила його за рукав.
– Ваню, не відвертайся, серцем відчуваю – це ти! Ходімо, синку, додому, донечка зрадіє. На хлопців-сусідів похоронки прийшли, а ти вже сам добрався! Живий! Візок тобі зробимо, проживемо якось.
Не витримав Іван материних сліз і кинувся до неї, плачучи. Хлопці тримали його, аби тільки не впав з воза, бо, забувши про все, Горпина вчепилася в його шию обома руками. Григорій з Кирилом поставили його на землю, і той на прив’язаному до ніг маленькому візку, уміло відштовхуючись обома палицями, поїхав до рідної хати слідом за матір’ю.
– Хлопці, не залишайте Івана на самоті, провідуйте його, нехай звикне до нового життя, – просив дід Кирило, поганяючи коней далі.
Коли сонце вже піднімалося, з усіх фронтовиків на возі залишилися тільки Григорій та Василь.
– Ану, Василю, мовчи, зараз ми твою Тетяну на вірність перевіримо. Он вона у дворі щось робить, – промовив Кирило, знаючи, як ця жінка чекала на свого чоловіка. – Ти свого Василя не бачила часом? – голосно звернувся до неї.
– А що, прийшов хіба? Удома немає, то, може, до родичів зайшов. А я вже і піч закрила заслінкою, на поле зібралася. То куди мені бігти? Де ж він може бути? – крутила головою на всі боки.
– Кажуть, до Гальки Приходьчихи попрямував! І що йому там треба? – провадив своє, а сам усе на Василя поглядав.
– Господи! За що ж мені таке? Невже то правда? Він же в мене не гулящий, ніхто в селі про це не скаже, – затремтів Тетянин голос.
– То раніше не ходив, а тепер півсела вдів. Що їм робити? Може, Галька супом гарячим заманила чи ще чимось.
– Та чи я хазяйка погана? Чи варити не вмію? А Васю свого я завжди любила, нікого за ним не бачила, він мені й зараз найкращий! – Вона аж руки на грудях склала, аби він повірив. – А ви чого тут їздите? Час на поле, а ви в протилежний бік зібралися? – питала, а сама все поглядала через городи на хату тієї Гальки.
– Кирило сьогодні давно на роботі – коли ти ще спала, я вже коня запрягав, а коли піч розтопила, воїнів по домівках розвозити став, тих, що з госпіталю повернулися. Зрозуміла? А вони – один без ноги, другий без руки – он що війна наробила. Ванько Левенець без обох ніг повернувся, мати бідна й такому радіє та Богу дякує, що живий зостався, – доповідав серйозно, як на зборах перед великою громадою.
– Як не дякувати, коли слова й того нікому сказати. Тільки робота. Як далі жити? Краще б і мій такий прийшов, то й сидів би в хаті. Тепер що оце робити? – Вона все поглядала на хату через городи, на яку вказував хитрий дід Кирило.
– Вибач, Тетяно, пожартував я, – нарешті зізнався. – Забирай свого Васю, привіз я твого воїна, він теж після госпіталю. Танцювати не буде, але пригорнути тебе увечері, мабуть, вийде в нього.
Тетяна вмить кинулася до свого чоловіка, обіймала його, цілувала та тягла з воза, забувши навіть, що той каліка.
– Допоможи, Грицьку, воїну з воза злізти, а далі ми їм уже не потрібні, Тетяна сама з усім упорається. – Дід жартував і далі. – То що, береш такого танцюриста чи мені до Гальки його везти? – Дід Кирило, здається, сам насолоджувався своїми жартами. Сьогодні він був щасливий від того, що всіх солдатів достойно зустріли вдома.
– Спасибі вам велике, хоч і налякали мене дуже, – дякувала весела Тетяна, ведучи до хати свого рідного Василя.
– Та не спіши, а то завалиш його просто у дворі, нетерпелива яка. Чоловікові ж роздивитися треба, чи ти краща за тих німкень або польок, а може, гірша, – далі давав волю своїм словам.
Тим часом Василь з Тетяною, обнявшись, стояли біля хати. Вони посміхалися і махали руками Григорію та дідові Кирилу.
– Ну що, Грицю, командир ти наш! Кажи, чи справився я з поставленим завданням? Непросте діло зробили… Ой, яке непросте! – говорив, їдучи далі. – А он і дід Сава у дворі. Хіба він що проґавить? Топчеться, як півень по подвір’ю. Каже: на вулицю виходжу рано, бо в хаті тісно та й дівчатам одягтися треба. Розвів бабське царство! На одного Вовчика тільки й надія! – все так же голосно вів бесіду дід Кирило, їдучи позаду порожньою підводою.
– І куди це ти так рано зібрався? – кричав йому дід Сава від своєї хвіртки, не дивлячись на першого погонича, бо у військовій формі вже дехто з хлопців по селу ходив.
