Спалені мрії - Ганна Ткаченко

– Не хочу жити і додому таким калікою не повернуся. – У відповідь Григорій почув такі слова. – Продам усі свої нагороди і документи в обмін на смерть. Є такі люди, вже підходили до мене. Обіцяють сім’ї допомогти і одежею, і харчами. – Григорій неначе знову кулеметну чергу почув. – Та тільки за два кроки від домівки на таке теж не просто відважитися, – Василь говорив якусь нісенітницю, а Григорій навіть не міг повірити, що це слова його товариша.

Здалося, що він знову стоїть з половиною цеглини в руках, попереду озброєний ворог, а позаду теж кулемети, лише іншої марки – радянської. Він і зараз пам’ятає ту хвилину, коли хотілося хоч попрощатися з білим світом.

– Ти що говориш?! І як тільки на думку таке спало! – Він усе-таки схопив Василя за петельки та струсонув добряче. – Стара мати вдома плаче, жінка й діти виглядають, а ти он що надумав? – не відпускав, аби той отямився. – На війні таке з кожним могло статися. Чи в тебе з головою не все в порядку?

О! Скільки він таких бачив, які після бою вже не могли повернутися до нормального життя. А скільки воїнів руки на себе наклало! І таких йому шкода. «Усе спишеться на війну», – подумав так не вперше.

– Збирайся! – наказав суворо. – Через півгодини поїзд вирушає. Коли не приймуть тебе рідні, я в депо заберу, там і тобі робота знайдеться. Сторожувати будеш або ще щось робитимеш. – Його погляд знову спинився на милицях. – А що робити тому, хто взагалі без ніг залишився? Здаються тільки слабкі, Василю, – додав ще й таке.

– Серед моєї компанії є й безногий, він теж наш – березівський. Усього сімнадцять чоловік. З’їхалися сюди з різних госпіталів, – доповідав Василь уже веселіше.

– І давно ви тут гуляєте? Горе горілкою заливаєте, значить? – оглядався Григорій на всі боки.

– Була й горілка, а що робити, коли хлопці в такому горі?

– У горі кажеш, Василю! – Сам нишпорив очима по темних кутках вокзалу. – А я додому заїжджав у сорок четвертому, то там жінки ваші каліками від роботи поставали. Самі поля весь час обробляють. Ану веди мене до наших, де вони там ховаються? Я з ними поговорити хочу!

Підійшовши до того місця, де сиділи і стояли якісь люди у військовій формі, Григорій голосно дав команду:

– Березівці, рівняйсь, струнко!

І солдати, не зрозумівши, що це за перевірка, притихли, заворушилися й зібралися до купи.

Григорій окинув оком і, впізнавши майже всіх, звернувся до них:

– Досить гуляти, хлопці! Беріть свої речі й ходімо у вагон. Я Васі розказав, як удома ваші жінки бідують, від роботи ледь живі, малі діти й ті на полі працюють. А ви тут пиячити надумали? Удома всякий згодиться, хоч словом жінок утішите, за дітьми наглянете, а ви їх напризволяще кинути захотіли, про себе тільки думаєте!

Григорій говорив голосно, хоч і не дуже розрізняв у напівтемному вокзалі обличчя, але точно бачив опущені голови. Сам був задоволений, що зачепили його слова душі цих нещасних, яких війна зовсім не пожаліла.

– З дому нікого не виженуть, бо чекають. А роботи всім вистачить – як у дворі, так і на городі. Піднімайте і того п’яного, який більше всіх нагорювався з пляшкою! Це хто тут такий?

– Та то ж Іван Левенець, він безногий. Катається уже півроку по вокзалу, харчується в солдатів, які на станції виходять. Усі каліку жаліють – той на горілку дасть, той їжею поділиться. А додому без ніг боїться їхати, – пояснив Василь.

– Про те, що жінка твоя від тифу померла, знаєш? – спитав Григорій, нагнувшись до Івана. – А дочка з матір’ю самі зосталися, і про це знаєш? – уже підвищував голос. – Теж мені кавалер ордена Слави! – придивлявся до його нагород. – Сам за всіх вирішив?! – уже кричав, розсердившись. – Ти спочатку додому приїдь. І не дивися на мене так, я теж не здоровий, було б видно, то я б тобі свої поранення показав. І осколки залишилися, і вся спина попечена, бо одежа горіла, але не в тому річ. На війні і сміливості, і мужності вистачало, а додому доїхали, то куди все й поділося. Так виходить? Хапуг вони шукають! Умовляти більше часу не маю, тому даю вам команду – всі у вагон! А ти, Василю, хлопців наших туди пропускай і жодного мені назад не випусти, бо все одно нікого тут не залишу, поїзд спиню і ждатиму, поки наші герої зберуться. Хлопці, грузися! – Григорій, подавши таку команду, пішов до начальника поїзда домовлятися.

До вагона всі березівці заходили мовчки, а побачивши земляків, які з радістю подавали їм руки, швидко мостилися поряд і соромилися навіть зізнатися, що не хотіли повертатися додому. Згодом уже стукали колеса, підсвистував осінній вітер, а поїзд усе скорочував відстань до кінцевої станції – Низівки. Березівські бійці сиділи своєю компанією і далі згадували бої та походи. Солдати-каліки, які збиралися кочувати навколо рідного села чи взагалі продати своє життя за документи якомусь хапузі, про це більше й словом не обмовилися – соромно їм було. Не хотілося, щоб про те знали і в селі, тому домовилися берегти їхню таємницю. Тепер усі раділи, що війна закінчилася і вони разом з усіма повертаються на рідну землю.

Вийшовши серед ночі на станції Низівка, всі, хто тільки міг іти, пішли пішки, а інших залишили під командуванням Василя, який тепер по-військовому виконував усі накази. Вийшовши з хутора, взяли курс на рідне село. Тут хлопці припали цілувати землю, перш ніж ступати по ній