Спалені мрії - Ганна Ткаченко

– І правда, чого розкисати? Прийде скоро, – запевнила і Мар’яна. Вона знала, як важко чекати, хапаючись щоразу за надію, як за тоненьку ниточку, – то вона є, то знову рветься, але розкисати і їй не радила. – Мані теж нелегко, а вона мовчить собі, неначе й проблем у неї немає. А їх повна душечка. Не чотири роки, а ще змолоду Миколу свого жде, бо кохає.

– Досить, така, мабуть, моя доля, – Маня не любила, коли про неї говорять. Сьогодні вони вперше бачили сльози в її очах. – У мого Миколи теж життя не краще за моє, а те, що любить мене одну, серцем і досі відчуваю. Чекаю щодня, а чи побачу… – Після того вона знову почала дивитися у вікно на дорогу.

– А чому ти, Мар’яно, нічого про Уляну та Дуню не розказуєш? – спитала Горпина. – Я до них так звикла, тепер здається, що вже дуже давно не бачила. Скучила за ними.

– Я й сама скучила. Ми з Павлом листа відправили на Савенки, думаю, що скоро відповідь отримаю. – Мар’яна враз пригадала пережиту разом німецьку окупацію.

– А яких років, скажи! – хитала головою Горпина Петрівна. – Невже ми її колись зможемо забути? Ось ти, Григорію, зможеш роки війни забути?

– Ніколи! Для мене той час ще не спинився. Як тільки засинаю, одразу починаю воювати: стріляю, команди даю, на очах бійці падають. Жодної ночі спокійної ще не було.

– Що правда, то правда, – підтвердила Людмила. – Спочатку і я схоплювалась, і батьки, зараз уже всі звикли. Заспокоїться і він, усе минеться.

– Це як кому, після Першої світової вже багато років минуло, а старий Кіндрат і зараз щоночі воює. Мабуть, так війна засіла в голові, що й досі звільнитися від неї ніяк не може, – міркувала Горпина, змовчавши, як часто й сама схоплювалася в холодному поту, вискакуючи з партизанами зі справжнього оточення.

Говорили та допивали чай, слухаючи водночас, як на вулиці співають їхні діти.

– Ой я маю чорні брови, маю карі очі! – підспівувала їм і баба Проня. – Усі мої пісні попереписувала, – хвалила свою онучку Маринку. – Схожа більше на діда, а голос точнісінько як у мене, – сама солодко посміхалася. – У Іринки ні слуху, ні голосу, а в тої все є. – Нехай би тут ходили до школи, а я б їсти їм варила, – вона так звикла, що не уявляла, як без них житиме.

– Ні, так не буде. – Людмила любила рубонути з плеча. – Село є село. Яке навчання, коли всі в один клас ходять? Одному тринадцять, а другому вісім, і всі з букв починають, – сама аж дивувалася, що вони того не розуміють.

– Хто хоче, той навчиться, – не хотілося Мар’яні з нею погоджуватися. – І до війни у нас школа хороша була, таких учителів ще в місті пошукати треба. Випускники до академій вчитися вступали, – сільські жінки й правда пишалися своєю школою. – І у війну діти ходили, треба було й мені своїх віддати. Німецьку за цей час вивчили б, бо щодня починалися уроки з німецької мови.

– Придумала таке! – не стрималася Горпина. – Нащо їм та німецька, вона за роки війни так впеклася, що тепер навіть слова німецького чути не хочу. – Сама аж руками замахала. – А щодо дітей, то Людмила права. Діти повинні бути з батьками, як вони виховають, так воно й буде. Бабуся та дідусь усе одно розбалують. Правда, яке я маю право щось про дітей казати, – скільки років минуло, а в неї й зараз затремтів голос. – Не пощастило мені їх виростити, і все через той проклятий голод, – одразу замовкла.

– Треба йти додому, діти вже всі пісні переспівали, один Ванько мій заспівує вкотре: «Ой, дівчино, шумить гай, кого любиш – забувай». Чи й не кавалер! Тільки ніхто допомагати вже не хоче, – посміхнулася Мар’яна, і собі прислухаючись до голосів з вулиці. – За тебе, Григорію, буду Богу молитися, аби тільки все вийшло. А ти, Людмило, шануй чоловіка, він голова сім’ї і заслуговує на те.

Людмила трохи скривилася, але змовчала. Вона страшенно не любила чужих порад. Завжди вважаючи себе містянкою, простим селянкам просто вибачала. Їхня щирість здавалася їй надокучливою. «У місті все інше: і розмови, і поняття. А ці, вдома сидячи, думають, що вони багато знають», – так думала про сусідок та родичок. Завжди уникала довгих з ними розмов, навіть коли це стосувалося дітей. Тож могла вийти і просто накричати на своїх, що й зробила цього вечора. Хоч і було надворі вже прохолодно, і діти вже добре замерзли, все ж не хотіли розходитися.

– Досить вам, влітку співатимете. Приїдуть знову Маринка та Іринка, привезуть своїх білоруських пісень – ото вечорниці у вас будуть! – хоч це й діти, але Мар’яні хотілося зробити їхнє прощання більш приємним. – Учіться прощатися, щось побажати, – підказувала їм. – А по холоду і застудитися недовго, – навіть намагалася виправдати Людмилу.

Йдучи до свого провулку, чомусь пригадала свою коротку молодість – рік вечорниць, рік пісень і танців, коли так легко дихалося, а вночі приходили солодкі сни. «Мабуть, тоді й була щасливою, – навіть проказала тихо. – Щасливою, – дивне якесь слово. – Щасливою», – все ж так хочеться його повторювати, ладна була безліч разів сказати як заклинання, аби хоч один раз відчути справжнє щастя…

Частішали приморозки. У