У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

відчував цілу годину, хоча і не вщух, але загнався всередину, заникнув у ньому, і в Роберо-вих очах утворилася вільна, здатлива зона. Ми вийшли з театру і рушили пройтися. Я спинився на розі бульвару Ґабріель, із-за якого часто колись виходила Жільберта. Я спробував воскресити в собі вражіння далекої минувшини, а потім «гімнастичним» кроком кинувся наздоганяти Робера, аж це помітив, що якийсь убого вбраний йогомосць розмовляє з ним, стоячи до нього досить близько. Я подумав, що це хтось із Роберових товаришів; та ось вони ніби підступили ще ближче одне до одного; нараз, наче на небі появилися нові світила, якісь яйцюваті тіла з запаморочливою хуткістю почали прибирати перед Робером усіляких позицій, утворюючи якесь рухоме сузір’я. Здавалося, їх викинуто з пращі числом не менше семи. Проте то були лишень два Робе-рові п’ястуки, помножені прудкістю переміщення в цьому ідеальному, як подивитися, декоративному ансамблі. Словом, увесь цей феєрверк був перебоєм, учиненим Сен-Лу, перебоєм, чий войовничий і аж ніяк не естетичний характер відкрився мені потому, як я окинув поглядом благенько убраного йогомосця, який водночас утратив весь свій гонор, вставну щелепу і багато крови. Особам, які підійшли до нього, він дав якісь брехливі пояснення, обернув голову і, побачивши, що Сен-Лу рішучою ходою прямує до мене, дивився йому вслід із міною враженою і прибитою, але аж ніяк не гнівною. Зате був розгніваний Сен-Лу, хоча той ні разу його не вдарив, і, коли він підійшов до мене, очі його ще світили люттю. Ця пригода не мала (як я спершу гадав) ніякої дотичности до мордосвята в театрі. Хтивий байда, побачивши такого красеня в мундирі, як Сен-Лу, почав до нього в’язнути. Мій приятель ніяк не міг оговтатися від безчільности цієї «ледачі», яка навіть не чекала покрову нічної пітьми; він говорив про ті пропозиції, які йому робилося, з таким самим обуренням, з яким газети пишуть про збройних грабіжників, що промишляють серед білого дня у центрі Парижа. І все-таки побитого йогомосця можна було простити, бо похила площина швидко наближає жагу до втіхи і вже сама врода сприймається як згода. А Сен-Лу був, безперечно, вродливцем. Мордячення таким людям, як причепа-незнайомець, корисні тим, що наводять їх на поважні роздуми, але вони так і не виправляються і зазнають судової кари, бо думки ці довго не затримуються в голові. Отож, хоча Сен-Лу не довго думаючи і кулачив зустрінутого, а все ж мордаси, хай навіть в інтересах закону, не здатні очистити звичаї.

Після цих усіх подій, насамперед, звісно, після тієї, яка надто схвилювала Робера, йому, мабуть, хотілося побути самому. Він сказав, щоб я йшов до маркізи де Вільпарізіс, що ми там з ним зійдемося, але що він не хоче входити зі мною разом: йому не хочеться, аби знали, що він уже частину дня провів зі мною, хай краще думають, що ми допіро приїхали до Парижа.

Я здогадувався ще перед знайомством із маркізою де Вільпарізіс у Бальбеку, що середовище, де оберталася вона, і середовище дукині Ґермантської геть-то різні. Маркіза де Вільпарізіс належала до жінок, які, походячи зі славетного роду і по одруженні попавши до сім’ї такої самої вельможної, проте не посідають значного становища у світі і, якщо не рахувати кількох дукинь, їхніх сестрениць чи невісток, ба навіть двох-трьох коронованих голів (давніх друзів їхнього дому), приймають у себе в вітальні третьорядну публіку — буржуа, провінційну чи зубожілу шляхту, через яких уже давно їх почали цуратися люди елегантні і сноби, не змушені в них бувати через обов’язок споріднення чи давньої дружби. Звичайно, у Бальбеку я вже за кілька хвилин збагнув, чому маркіза де Вільпарізіс так добре — краще від нас самих — поінформована про найменші подробиці подорожі, яку батько відбував тоді по Еспанії разом із маркізом де Норпуа. І все ж ніяк у голові не вкладалося, що двадцятирічний маркізин зв’язок із послом спричинився до їЛаркізиного розстригу в вищому світі, де найпишніші жінки афішували своїх коханців, менше достойних, ніж маркіз де Норпуа, який зрештою, мабуть, давно був для маркізи лишень давнім другом. Чи мала маркіза де Вільпарізіс колись інші любовні пригоди? Колись маркіза мала палкішу кров, ніж тепер, коли до неї підкралася пора уконтентованої і побожної старости, якій, може, дещо надала цього колориту буйна її молодість, і чи не жила вона так довго у провінції з тим, аби пустити в непам’ять деякі її походеньки, про які нове покоління нічого не знало і які окошувалися лише на змішаному й благуватому складі її салону, який інакше був би вільний від найменшого сумнівного підмісу? Чи не нажив їй той «злий язик», що його приписував їй сестринець, за тих часів ворогів? Чи не давала вона йому волю з тим, щоб паплюжити суперниць і заломити їх? Усе це було можливе; проте гожа, лагідна манера маркізи де Вільпарізіс — уважна не тільки до слів, а навіть до інтонації — мовити про скромність, про доброту не виправдовувала таких тверджень; адже ті, хто не лише розводиться про чесноту, а й відчуває її чар, чудово її розуміє, вміє створити у своїх спогадах її істинний образ, здебільшого лише належать до без’язикого, бляклого і безхитрого покоління, але не мають з ним нічого спільного. Покоління відбивається в них, але не продовжується. На відміну від нього, покоління залізної волі, вони наділені вражливістю, розумом, але ці прикмети не бойові. Були чи не були в житті маркізи де Вільпарізіс романи, що потьмарили пишноту її імені, однією з причин її розстригу був, звичайно, її розум, розум радше другорядного письменника, ніж світської жінки.

Безперечно, маркіза де Вільпарізіс хвалила переважно прикмети, які для свого вияву не вимагали душевного піднесення,

як, скажімо, виваженість, чуття міри, але якщо розуміти чуття міри дослівно, то його ще недостатньо, письменникам потрібні інші стійності, які завдячують не відміряному видавцем натхненню; у Бальбеку я зауважив, що геній деяких великих художників був маркізі де Вільпарізіс неприступний, що вона вміла лише тонко жартувати з них і надавала своєму нерозумінню дотепну й гожу форму. Але незвичайний її розум і гожість ставали — в іншій площині, хоча у своєму розвитку вона доходила до невизнання найбільших мистецьких шедеврів, — істинно художніми вартостями. А такі вартості впливають на будь-яке становище в суспільстві, як висловлюються лікарі, хороботворчо і настільки деструктивно, що навіть найміцніше становище на превелику силу чинить йому