Дівчата - Емма Клайн
— Розумієш, я хотів би жити, як ти, — сказав Клод. — Вільно і безтурботно. Просто подорожувати повсюди. Але завжди робота.
Він зиркнув на мене, а тоді знову подивився на дорогу. Перший напад дискомфорту — я добре зналася на певних проявах бажання чоловіків. Прочищення горла, оцінювальний захват у погляді.
— Такі, як ти, ніколи не працюють, еге ж? — сказав він.
Він клеївся, мабуть, але я не була впевнена. В його тоні була гіркота, гострота справжнього обурення. Можливо, я мала б боятись його. Цього старшого чоловіка, який бачив, що я самотня, який себе накрутив, неначе я йому щось винна, — найгірше, що може накрутити собі чоловік. Але я не боялася. Я була захищена, мене охоплювала весела і недоторканна легковажність. Я поверталася на ранчо. Я побачу Сюзен. Клод мені здавався ледь реальним: паперовий клоун, безвинний і кумедний.
…
— Тут добре? — запитав Клод.
Він під’їхав до території університету в Берклі, годинникової вежі і ступінчастих будинків, що густо заселяли пагорби. Він заглушив мотор. Я відчула спеку надворі, близький рух транспорту.
— Дякую, — сказала я, беручи свою сумочку і решту спорядження.
— Не поспішай, — сказав він, коли я почала відчиняти двері, — Просто посидь зі мною секундочку, гм?
Я зітхнула, але відкинулася назад на сидіння. Мені було видно сухі пагорби над Берклі, і я згадала одразу ж ті короткі моменти, коли взимку ці пагорби були зелені, повні і вологі. Я тоді ще навіть не знала Сюзен. Я відчувала, що Клод скоса дивиться на мене.
— Послухай, — Клод пошкрябував собі шию. — Якщо тобі потрібні гроші…
— Мені не потрібні гроші. — Я була безстрашна, знизала плечима на прощання і відчинила двері. — Ще раз дякую, — сказала я. — Що підвезли.
— Зачекай, — сказав він, хапаючи мене за зап’ястя.
— Відвали, — сказала я, викручуючи руку з наручників його хватки, з незнайомим запалом у моєму голосі. Перш ніж ляснути дверима, я побачила слабке і фиркаюче обличчя Клода. Я пішла геть, затамувавши подих. Ледь не сміючись.
— Суко! — окликнув Клод, але я не оглянулася.
…
Телеграф-авеню було переповнене: люди продавали фіміам, прикраси кончо, шкіряні сумки, що звисали вздовж паркана вулиці.
У місті Берклі міняли всі дороги того літа, тож на тротуарах зібралися купи каменю, по асфальті розриті канави, було схоже на фільм-катастрофу. Групка в убранні до землі тріпотіла брошурками переді мною. Хлопці, з голим торсом і незначними синцями на руках, міряли мене з голови до ніг. Дівчата мого віку волочили килимові сумки, що бовталися аж біля колін, одягнені у вельветові пальта, і це під час серпневої спеки.
Навіть після того, що сталося з Клодом, я не боялася їхати автостопом. Клод був усього лише безвинним поплавком у куточку мого сприйняття, що мирно дрейфувало до порожнього місця. Том був шостим, до кого я звернулася, відвівши плечі, занурився до свого автомобіля. Його, здавалось, тішило моє прохання поїхати з ним, неначе це було приводом, щоб я була поруч з ним. Він поспішно змів крихти з пасажирського сидіння, у тиші чулося, як вони сипалися на підлогу.
— Могло бути чистіше, — сказав він вибачливо, неначе я могла бути прискіпливою.
Том їхав на своєму маленькому японському автомобілі, оглядаючись через плече, перш ніж змінити смугу. Його картата сорочка була витерта на ліктях, але чиста й охайна, мене вразили його по-дитячому тонкі зап’ястя. Він відвіз мене аж до самого ранчо, однак це зайняло близько години часу, щоб доїхати з Берклі.
Він твердив, що провідував друзів з молодшого коледжу в Санта-Росі, проте брехун з нього був ніякий: я бачила, як рожевіла його шия. Він був увічливий студент із Берклі. Слухач підготовчих курсів при медичному коледжі, однак йому теж подобалися соціологія та історія.
— ЛБДж, — сказав він. — Зараз президентом.
Він був з великої сім’ї, як я зрозуміла, мав собаку Сістер і надто багато хатніх обов’язків: він проходив підготовчі літні курси. Він запитав, який у мене профільний предмет. Його помилка пожвавила мене — він, мабуть, подумав, що мені щонайменше вісімнадцять.
— Я не вчуся в коледжі, — сказала. Я хотіла пояснити, що ще не закінчила середньої школи, але Том миттєво почав захищатися.
— Я думав про це теж, — сказав він, — вибути, але хочу закінчити літні курси. Вони вже оплачені. Точніше, я не хотів би, але… — він замовк. Дивився на мене, аж доки я не зрозуміла, що він чекає на мою поблажливість.
— Буває, — сказала я, і цього, здавалось, було досить.
Він прокашлявся.
— То ти працюєш чи як? Якщо ти не вчишся? — сказав він. — Ой, можливо, це грубе питання. Ти не мусиш відповідати.
Я знизала плечима, імітуючи невимушеність. Хоч, можливо, я і почувалася невимушено під час цієї поїздки, неначе моє перебування у світі могло бути безперешкодним. Те, як просто я могла йти назустріч своїм потребам. Розмовляти з незнайомцями, діяти відповідно до ситуацій.
— Місце, куди я зараз їду, — я живу там, — сказала я. — Це велике угруповання. Ми піклуємося одне про одного.
Його погляд був зосереджений на дорозі, але він уважно слухав, коли я розповідала про ранчо. Про смішний старий будинок, про дітей. Водопровідно-каналізаційну систему, яку Ґай провів у дворі, безладно заплутані труби.
— Це схоже на «Міжнародний дім», — сказав він. — Я живу в такому. Нас п’ятнадцятеро. У холі є дошка, де розписано, коли чия черга які обов’язки виконувати.
— Так, можливо, — сказала я, хоч знала, що ранчо не має нічого схожого з «Міжнародним домом», де основними філософськими принципами є суперечки, хто залишив немитим посуд після вечері, де дівчина з Польщі щипає чорний хліб і плаче через розлуку з хлопцем.
— Хто господар цього дому? — запитав він. — Це щось на кшталт центру чи як?
Було дивно пояснювати комусь про Рассела, нагадувати, що є цілі світи, у яких Рассел чи Сюзен не фігурували.
— Він планує випустити свій альбом до Різдва, мабуть, — сказала я.
Я безупинно говорила про ранчо, про Рассела. З легкістю згадувала ім’я Мітча, як Донна того дня в автобусі, обдумано і ретельно розповідала про нього.
